Синонімом фразеологізму "Століття Астрєї" є всім нам знайоме вираз "золотий вік".
Так часто кажуть, коли хочуть розповісти про період:
- загального щастя;
- благополуччя;
- стабільності.
І це зовсім не тому, що вік "золотий", вся справа в Астрее.
Згідно з міфами Стародавньої Греції у Зевса і Феміди була дочка на ім'я Астрея (що в перекладі означає дослівно "Зоряна діва"). Маючи батьків-самого головного грецького бога і богиню правосуддя дівчинка стала Богинею Справедливості. Іноді в народі її жартома називають сестрою сором'язливо. За доданню, на зорі людства, Астрея була відправлена на Землю і довгий час жила серед людей. Її завданням було сформувати високоморальну суспільство в якому панувала б справедливість. Але натура людська виявилася занадто порочної, експеримент зазнав невдачі. Астрею батьки забрали на гору Олімп, а люди отримали те суспільний устрій, яке заслужили.
Ім'я богині Астрєї поступово забули, а стабільне, справедливе час пам'ятають і по нині. Принаймні іноді дуже хочеться вірити, що таке можливо в реальному житті.
століття Астрєї
жила в золотий вік і покинула землю в залізному столітті (Овід.) - золотий вік
Гончаров. Обрив. 5, 10.
Астрея- богиня справедливості.
Російська думка і мова. Своє і чуже. Досвід російської фразеології. Збірник образних слів і іносказань. Т.Т. 1-2. Ходячі і влучні слова. Збірник російських і іноземних цитат, прислів'їв, приказок, пословічно виразів і окремих слів. СПб., Тип. Ак. наук.. М. І. Міхельсон. 1896-1912.
Синоніми:Дивитися що таке "вік Астрєї" в інших словниках:
Золотий вік Словник російських синонімів. вік Астрєї ім., кол під синонімів: 1 золотий вік (8) Словник синонімів ASIS. В.Н. Тришин ... Словник синонімів
Вѣк' Астрєї, що жила Вь золотом вѣкѣ, і покинула землю Вь желѣзном' вѣкѣ (Овід.) Золотий вѣк'. Пор. Блізкіе наші нащадки станут' читати Вь кнігах' повѣсть про билом', незнакомом' їм вѣкѣ Астрєї ... Гончаров'. Обрив'. 5, 10. пояснив. Астрея богиня ... ... Великий толково-фразеологічний словник Міхельсона (оригінальна орфографія)
Кніжн. Устар. 1. Про щасливе, радісною порі. 2. Про час розквіту мистецтва, науки, піднесення в історії якого л. народу. / I> Астрея в грец. міфології богиня справедливості. БМС 1998 70 ...
Атомний вік. Публ. Сучасна епоха, час науково технічної революції. Мокієнко 2003 13. Великий століття. Сиб. Дуже довго. ФСС, 23. У добу по віки (з запереченням). Сиб. Ніколи. ФСС, 23. Століття Астрєї. Кніжн. Устар. 1. Про щасливе, радісною порі. 2 ... Великий словник російських приказок
Підйом, вершина, процвітання, найкраща пора, розквіт, пік, вік Астрєї Словник російських синонімів. золотий вік вік Астрєї (устар. кніжн.) Словник синонімів російської мови. Практичний довідник. М .: Російська мова. З. Є. Александрова. 2011 році ... Словник синонімів
Вперше зустрічається у давньогрецького Поета Гесіода (VIII VII ст. До н. Е.) В поемі «Справи і дні». Як пише Гесіод, було колись такий час, коли люди жили без турбот, без воєн, без страждань. І цей час він називає «золотим віком»: Жили ті ... ... Словник крилатих слів і виразів
Цей термін має також інші значення див. Астрея. Масонство ... Вікіпедія
А; м. 1. Релігійно етичне рух, що виник на початку 18 ст. в Англії і яка набула поширення в Європі, в США та інших країнах, що ставив задачею створення таємної всесвітньої організації для об'єднання людства в братерський союз ... ... енциклопедичний словник
Франсуа Тимолеон де Шуазі (фр. François Timoléon de Choisy, 16 серпня 1644 Париж 2 жовтня 1724, Париж) французький письменник, священнослужитель, відомий трансвестит; можливо, транссексуал. Член Французької академії з 1687 р Франсуа ... ... Вікіпедія
Література епохи феодалізму. VIII X століття. XI XII століття. XII XIII століття. XIII XV століття. Бібліографія. Література епохи розкладання феодалізму. I. Від Реформації до 30 річної війни (кінець XV XVI ст.). II Від 30 річної війни до раннього Просвітництва (XVII в ... літературна енциклопедія
Міф про Золотому столітті в російській масонської літературі XVIII століття
Наші уявлення про світ ідей століття Просвітництва досить повні і точні, спираються на класичні роботи російських і зарубіжних вчених. Вершиною епохи Просвітництва і разом з тим трагічним її завершенням по праву вважається XVIII століття, століття великих вчених і письменників, Вольтера, Дідро, енциклопедистів. І в той же час ми знаємо, що цей світ ідей істотно складний і суперечливий. До того ж XVIII століття аж ніяк не вичерпується Просвітництвом, поруч з ідеями і творчістю просвітителів існують і борються з ними інші філософські системи та художні світи. Саме тоді виникає велика суперечка про Освіті, який неминуче приймає есхатологічну забарвлення після загибелі цієї епохи і багатьох її діячів у вогні Великої французької революції. Суперечка ця життєво важливий для молодої, стрімко розвивалася російської культури того часу, визначає її досягнення, капітальні ідеї і історичні долі протягом усього XIX століття, та й сьогодні далекий від завершення.
У 1852 році філософ-західник П.Я. Чаадаєв, заперечуючи слов'янофілів І.В. Киреєвському, підводив деякі підсумки цієї суперечки: «Загальна думка не обмежувалося порівнянням російської освіти з освітою європейським, але передбачало взагалі, що істотна відмінність між одним освітою і іншим полягає не в характері, а в ступені ...» Залишивши в стороні історичні подробиці полеміки , звернемо увагу на саму ідею: чим більше освіти і неминуче з ним пов'язаної свободи, тим краще. Коли вони досягнуть найвищої повноти, настане Золотий вік для всього людства.
 |
 |
Саме тут в масонських філософських і літературних творах прозвучала принципова, обґрунтована критика багатьох ідей і цінностей XVIII століття. Є у російських вільних каменярів і свою назву для епохи Просвітництва, в яку вони живуть і роблять свою таємну «роботу». Масон, перекладач містичних книг і поет А.Ф. Лабзін говорить ясно: «... Хибне Просвещение, проліявшееся всюди, є та річка, яка прагне поглинути Істину, хоча породити нам мужнє чадо і біжить для того з градів в пустелі й степи». Без інвектив великого майстра ложі «Вмираючий сфінкс» не буде до кінця зрозуміла таємнича передсмертна стаття Пушкіна «Олександр Радищев» (1836), цей найважливіший документ для історії російського масонства, де прямо і точно сказано: «У Радищева відбилася вся французька філософія його століття: скептицизм Вольтера, філантропія Руссо, політичний цинізм Дідрота і Реналя; але все в нескладному, спотвореному вигляді, як всі предмети криво відображаються в кривому дзеркалі. Він є істинний представник полупросвещенія ». Ці висловлювання показують, що проблема настільки серйозна, що обмежитися критикою або ж колишніми умовчаннями тут ніяк не можна.
Масонська філософія була характерна не тільки як принципове заперечення прямолінійного просвітництва XVIII століття, стала дуже послідовним поверненням до всіх домасонскім таємним віруваннями, традиціями світової езотерики, античної, східної, іудейської і християнської, до гностицизму і середньовічної містики, відкинутим після культурних революцій, які відбулися в епохи Відродження і Просвітництва і по дорозі багато вилучили з багатого духовного побуту європейської людини, запропонували свої самовпевнені однолінійні формули замість складних старих ідей. Ясно, що така філософська критика породжує цілком оригінальну есхатологію, що спирається на барокові «Центурии» Нострадамуса, твори Якоба Беме і Джона Пордеджа, поезію німецьких розенкрейцерів. Масонський Золотий вік виявляється не тільки позаду, але і попереду, в послеісторіческом майбутньому, де часу більше не буде, у вічному царстві світла і всесвітнього братства, а «водії» масонської натовпу прагнуть повести «братів» в новий рай на землі, в Золоте століття справедливої богині Астрєї.
Тому-то так цікавили масонів доісторичні часи, тому-то особливе місце в їх читанні, перекладах і видавничої діяльності займала поема англійця Мільтона «Втрачений рай» (в ранньому російською перекладі з французького поема отримала характерну назву « погубленийрай »). Нагадуючи про неминуче відплату за «зло від раю» і неправедне життя, М.М. Щербатов і А.М. Кутузов переводять поему Е. Юнга «Страшний Суд». Народжується і оригінальна поетична есхатологія і аокаліптіка. Російські поети-масони А.П. Сумароков, В.І. Майков і М.М. Хераськов не випадково пишуть барокові «оди философические» про Страшний Суд як покарання за падіння людини і неминучий кінець неідеальних часів.
Бо, коли впав духовно людина, впала і природа, що стала, на думку масонів, низькою «натурою», матеріальним хаосом, лабіринтом мертвих речей, де заблукав нещасний нащадок світлого первочеловека Адама Кадмона. Тільки «водії», освічені масони вищих ступенів можуть вивести його з цього лабіринту. Масонська філософія мала сталий погляд не тільки на природу і людину, але і на історію, на суспільство, в якому людина живе. З цієї точки зору виявляється, що самодержці, верховні правителі, жерці, священики будь-якої церкви - всього лише узурпатори, які злочинно посягнули на загальну длявсех людей політичну і духовну свободу. Масони завжди були переконаними противниками воєн, діяльними прихильниками ідеї вічного миру (про це написано трактат В.Ф. Малиновського, масона і першого директора Царськосельського ліцею), звідси їх ворожнеча з Наполеоном, звідси загальновідомий пацифізм Карамзіна і міркування молодого масона А.С. Пушкіна про «вічний мир». Їх псевдоінтернаціоналізм грунтувався на необхідності об'єднання народів у всесвітній імперії, якою керує освіченим, «конституційним» вождем-масоном. Ясно, що така філософія історії наскрізь есхатологічна, сповнена темних і похмурих пророцтв, говорить про початки і кінцях, народження і загибелі, історичних передодні і світових соціальних катастрофах.
Будь-яке національну державу з масонської точки зору є незаконним утворенням, які посягають на цілісність світу, бо Бог дав людині божественну свободу; ті ж, хто так чи інакше обмежив її, є ворогами божественного порядку, тому з ними необхідно таємно і нещадно боротися, аж до негласно визнається цілком законним умертвіння переконаних небезпечних ворогів. «Всесвіт є батьківщина муляра», - сказано в масонську статуті.
Золотий вік Астрєї постає у масонів століттям, в якому не буде законів, влади, націй, кордонів і власності, тобто це знайома всім нам по комуністичної міфології картина соціального раю на землі, але в масонської інтерпретації вона виглядає інакше, бо в ній є суттєвий момент, для марксистів неприйнятний, - ідея свободи людської волі.
«І тому доки в людині є воля, яка хоча і може развратиться худим її вживанням, що не перестанемо проте почитати його вільним, хоча він майже завжди поневолений», - пише філософ-масон Сен-Мартен, мигцем згаданий в «Листах російського мандрівника» і все ж, мабуть, зустрічався з їх автором. А в тлумаченнях Священного писання, написаних Гамалія, йдеться про волю як про «власному в людині диявола»: «Але вона як Адама вивела з раю, так і будь-якого з нащадків його НЕ впущает туди, поки він не зважиться на всіляке виконання за Євангелієм, незважаючи ні на які людські заповіді і перекази ». Філософам вторить їх видавець, практик масонського справи Новіков: «Добрі люди кажуть, що падати є людське, але знати і перебувати в падінні є диявольське».
Ось що привернуло в масонську вченні молодого Карамзіна. У його примітках до перекладу поеми Галлера «Про походження зла» сказано: «Вільна воля заподіяла падіння людини, вільна воля тільки може і паки відновити своєму занепалого: вона є дорогоцінний дар творця, повідомлений їм створінням обраним». Карамзін висловлює цю думку тому, що і в освіченому XVIII столітті людина був обмежений, пригнічений, його весь час вдавлювали в якісь рамки. Виникали прогресивні, але занадто загальні абстракції, які швидко ставали матеріальною силою і обмежували в правах, знецінювали конкретну самоценную особистість. Сильно знизилася ціна людського життя. Було від чого впасти у відчай і пророкувати про кінець часів і Страшний Суд.
Масонський інтерес до спочатку багатою, таємничої, внутрішньо вільної душі людини, до пізнання себе був для молодого Карамзіна цікавий і цінний, він побачив тут і можливість власного духовного зцілення і руху вперед, набуття нового сенсу життя. Зрозуміло, його приваблювала і практична сторона масонства - благодійна і книговидавнича діяльність, педагогіка, організація університетів, пансіонів, семінарій, вчених і літературних товариств, - тобто просвіта Росії, символом якого став улюблений масонами, що став героєм їх співів імператор Петро Великий.
Запропонована масонами ідея діалектики душі має дуже мало спільного з прямолінійно-механічними ідеями просвітителів, толковавших людини як мислячу, повністю залежну від зовнішніх умов машину і віруючих в виправлення неідеального світу шляхом нав'язування йому «правильних», прогресивних рецептів розвитку. Ідеям царства розуму і прогресу масони протиставили есхатологічне вчення про пошкодження розуму і падінні колись ідеального, що володів повним знанням людини. «Розум наш, будучи витончений марними науками і підкріплює самолюбством, або надеяніем на свій творчий хист, збільшує уяву, яке зручно приводить людину і до довершеного добра і до скоєного зла», - говорив у лекціях духовний вождь російського масонства професор І.Г. Шварц. У масонському гімні сказано те саме:
Ума межі тісні,
Щоб таїнства осягнути ...
Не випадково головна «велика» (або «материнська») ложа російських масонів завжди носила ім'я Астрєї, давньогрецької богині справедливості, яка керувала щасливим світом ідеальних людей в Золотому столітті (див. Роботи Л. Лейтона і особливо книгу С. Бера про райське міфології масонів) . У цій та інших ложах брати оспівували в гімнах світле минуле:
Коли любов в золоті повіки
Блищала всім в своїй красі
І в братстві жили люди,
Тоді масони були всі.
У їх поетичних ідеях і художньої космології особливе місце займав міф про Золотий вік, яке лежало в доісторичному ідеальному минулому, де жив світлий, близький до Великого Архітектору Всесвіту до-людина Адам Кадмон, гідний оточував його стрункого світу загальної гармонії. «Єдине поняття про златом столітті може представляти риси справжнього, громадського (social) блаженства. Чим більше оно відкритий в суспільстві, тим воно щасливішим; ніж менш тим найнещасніші », - стверджував перекладач псалмів Давидових І.П. Тургенєв.
Тому-то так цікавили поетів-масонів знаменита поема Мільтона «Втрачений рай» і міф про Купидоне і Психеї, в XVII столітті дав чарівно-легковажну і граціозну, але насправді приховувала глибокі філософські думки повість Лафонтена, письменника, близького до знаменитого таємного предмасонскому суспільству святих дарів і тому привернув увагу російських його «братів» - Ф.І. Дмитрієва-Мамонова і І.Ф. Богдановича.
Тема одна - мандри людської душі-Психеї, її любов і піднесення, дотик до світлої вічної таємниці світу і нездатність зберегти це таємне знання і слідувати йому, що призводить до падіння і втрати світла. Пал, втратив колишню гармонію, своє духовне начало, одягнувся тлінним тілом, відсталої матерією і пороками людина. Пала і природа, «занепала натура», що стала диким матеріальним хаосом, похмурим лабіринтом мертвих речей. Але саме тут криються можливості духовного відродження людини і природи.
Головна масонська робота є відродження людини старого, занепалого, гріховного, роздвоївся на душу (господаря будинку) і тіло (будинок, знаряддя душі). Цю роботу і виконує масонська поезія, яка об'єднує братів, які співали: «Складемо ланцюг, сплітаючись руками». Так тільки може бути відновлена розірваний ланцюг натури. Поезія повинна цьому сприяти. «Людина є в цей ланцюга з'єднує істота духовна з матерією; він є останній з духів і перший з істот матеріальних », - стверджував Шварц.
Лише відроджений людина може впорядкувати своєї духовної та матеріальної діяльністю, просветлить розумом, душею і вірою, гармонізувати невлаштований світ відсталої мертвої матерії і скам'янілої душі ( «дикий камінь»), привести повстало до нового життя людство в Золотий вік Астрєї, в вічне царство блаженства і гармонії. Це і є прямо названа в масонську гімні вища нагорода ордену і кожному вірному його «брата» від Великого Архітектора Всесвіту:
Бажаний вами повік златой,
Рівність, вільність і спокій.
Масонський Золотий вік виявляється і попереду, в послеісторіческом майбутньому, вічному царстві світла. Це не тільки час, а й місце. Золотий вік розташований на Сході, а себе масони називають мандрівниками в країну Сходу. З цієї точки зору вся історія людства є історією людини, це його шлях до себе, величезний «роман виховання», де всі суспільні формації - лише ступені, межі випробування і піднесення, що веде до прозріння і порятунку. Дикий камінь смертної душі перетворюється в світло ідеального знання і передчасно буття. Міфологія ордена як би утворює світове кільце, розглядаючи історію людства як перехід від однієї світлої вічності до іншої крізь морок неналежного буття, дикий хаос відсталої матерії і загублену і тому теж гине людської душі. Символ цієї езотеричної есхатології, зустрічається на знаках лож і в прозі А.Н. Радищева, - змія, що кусає себе за хвіст. Зрозуміло, які багаті можливості представляє така міфологія для філософського поезії і прози.
Масонство в цій есхатологічної схемою виступає як обраний народ освічених і справедливих рятівників який ухилився від світла та істини людства. «Водії» масонської натовпу прагнуть повернути «братів» та інших людей в втрачений рай, в Золоте століття Астрєї. План же улаштування нового життя і обробки «дикого каменю» заблудшей душі міститься в Біблії, яку треба тлумачити як шифрування послання Великого Архітектора Всесвіту (принцип давньоіудейської каббали), в Євангелії від Іоанна і масонської «складовою» міфології, частиною якої є орденська поезія.
Це езотеричне вчення роз'яснює, крім усього іншого, звідки і в якому напрямку рухається потік художніх ідей, символів і образів, що живить масонську поезію і особливо її есхатологічну тематику. Герой цієї поезії - «людина взагалі», який намагається зрозуміти і вдосконалити, виховати самого себе, знайти в собі вищі внутрішні сили і почуття. Звідси повторювана алегорія подорожнього, мандрівника, що йде крізь випробування і пізнання світу до світлої високої істини. Це мандри душі, звідси Психея Лафонтена, її російський «переспів» - «Любов» Ф.І. Дмитрієва-Мамонова, «Серденько» І.Ф. Богдановича.
Тут одна з найцікавіших, «славних», тобто всім відомих і в той же час неясних, закритих фігур - Іполит Федорович Богданович (1744-1803), автор знаменитої поеми «Серденько» (178З), ідилій, пасторалей, любовних пісеньок, поет витончений, чутливий, «живописець грацій» (М. Н. Муравйов), здавалося б, далекий від будь-якої містики і грунтовної філософії. Цей скромний виходець з Малоросії (потім він виявиться в одній ложі з впливовим земляком, останнім гетьманом України К.Г. Розумовським), що належав до бідного польського шляхетського роду, дуже показовий для початкового етапу історії масонської поезії. Тим більше що цей поет розвивається разом з поезією, відображає в своїй творчості її шлях і стає одним з кращих російських поетів XVIII століття. Варто поглянути на Богдановича з цієї точки зору і вивчити його реальну біографію, і в звичному вигляді галантного віршотворця з'являються нові риси.
У біографії І.Ф. Богдановича, основою якої чомусь є його автобіографія, є красномовні умовчання і свідомо зроблені фактичні помилки, навмисні неточності, що приховують реальні факти. Є невипадкова плутанина і в офіційних паперах: формуляри і послужні списки Богдановича суперечать один одному. Навіть в проханні на ім'я імператриці Катерини II, особисто знала поета і покровительствовавшей йому, Богданович не називає точні дати своєї службової кар'єри, хоча і просить про винагороду за заслуги. Ця людина вміла мовчати, завжди перебувати в тіні, і не випадково місце йому підібрали «брати» відповідне: складатися в Державному архіві старих справ і, врешті-решт, стати його головою.
Зазначимо на одну винятково важливу подробицю: у автобіографії Богданович пише, що прийнятий в штат П.І. Паніна перекладачем в 1763 році і тут же говорить про заступництво О.Р. Дашкової, що запросила його взяти участь в журналі «невинне вправу». Тим часом в офіційному послужному списку поета ясно сказано, що до Паніну він визначений в 1761 році.
Здавалося б, це дрібниця, помилка пам'яті чергового начальника поета або канцеляриста, яка не має прямого відношення до поезії. Однак між цими двома датами відбулася історична подія, дуже багато що визначило в літературній долі Богдановича, - «революція» Катерини II, переворот 28 червня 1762 року, головними учасниками якого були брати Паніна і княгиня Дашкова.
Неточностей і «білих плям» в цій таємничій історії багато, проте є і речі очевидні, історичні факти. У 60-ті роки тихий чиновник дипломатичного відомства Богданович став довіреною особою Н.І. Паніна, одного з негласних вождів народжується російського масонства, довго жив в Швеції і привіз звідти орденські паперу, статути та інструкції, який підтримував таємні зв'язки зі шведською аристократією, принцами крові, які стояли на чолі ордена. Вельможа цей не випадково обраний намісним майстром Великої провінційної ложі Росії. Не без його відома петербурзькі ложі підпорядковані були потім Великому стокгольмському капітулу.
Панін і його впливові однодумці, спираючись на міцнішу масонську організацію в правлячих і військових колах, допомогли Катерині II захопити престол (зауважимо, що тут взяв посильну участь і знаменитий містик і масон Сен-Жермен, який приїхав, як стверджують деякі джерела, на допомогу недосвідченим російським «братам» і згодом відвідав в Парижі свого петербурзького знайомого, іншого довіреної людини Паніна - Д.І. Фонвізіна), довго диктували їй умови, політику, перш за все зовнішню, прагнули обмежити самодержавну владу імператриці введенням вищого соправітельства органу дворянської (читай - масонської) олігархії, відповідним чином виховували і налаштовували її сина, цесаревича Павла, законного спадкоємця свого убитого батька Петра III. Незабаром дозрів і неминучий змову проти непокірної, невдячною, котра не хоче ні з ким ділитися необмежену владу імператриці з метою звести на престол Павла. Учасники ті ж: Паніна, Дашкова, Д.І. Фонвізін, генерал-розенкрейцер Н.В. Рєпнін, пов'язані з масонами церковні ієрархи, аристократи, гвардійські офіцери. Десь поруч з ними, в тіні вельмож, загубилася витончена фігура поета і архівіста Богдановича.
Всього цього пам'ятка і властолюбна государиня ніколи не могла забути і пробачити, чим і пояснюються опала Н.І. Паніна, розрив з Дашкової і пізніший продуманий і жорстокий розгром масонської організації Новікова. «Масонська робота» Паніна обмежувалося політичними прожектами і інтригами в вищих сферах: ними підготовлена, явно з відома імператриці, одна з найбільш тонких і жорстоких провокацій в російській історії - вбивство нещасного імператора-в'язня Івана Антоновича, остаточно затвердила на престолі нелегітимну Катерину II і що коштувало життя простодушному масону-виконавцю Мировичу.
Богданович брав участь в цих складних і небезпечних політичних маневрах, вірно служив Н.І. Паніну. Разом зі своїм начальником П.І. Паніним він входив до керівництва петербурзької ложі «Дев'яти Муз», де виконував обов'язки церемоніймейстера. На замовлення свого покровителя поет написав оду Катерині II на новий 1763 рік, де вже є масонська формула про Астреіном столітті ( «століття золотий дала побачити»). Однак Паніна, відчуваючи наростаюче невдоволення імператриці їх таємницею політикою, стали готувати їй наступника - свого вихованця, спадкоємця престолу Павла Петровича. До його маленькому опозиційному двору і був приставлений в 1764 році скромний чиновник Богданович. Тут знайшов нарешті застосування його чудовий поетичний дар.
Цесаревич сподівався, що поет стане новим Ломоносовим і оспіває його прийдешнє царювання, і, вислухавши Ломоносовський оду на взяття Хотина, прорік: «Може бути, Богданович такий буде». Однак оди Богданович писав в основному для Катерини (див. Також його «Станси», «Вірші великої монархині», «Вірші до музам на Сарское Село», «Написи»), хоча в якості придворного поета спадкоємця справно його оспівував, відгукувався на його весілля, відвідування Академії наук та інші події і одного разу в похвальних віршах публічно побажав неврівноваженого і підозрілому цесаревичеві «душі спокою».
Живучи в 1765 році в улюбленому императрицею Царському Селі, Богданович створив для її сина не оду, а зовсім інше по духу і жанру твір - дуже дивну для того часу дидактико-філософську поему «Суто блаженство», незабаром автором скорочену і перероблену і названу «Блаженство народів »(1 765).
Вона містила не тільки масонську міфологію, а й серйозні історичні пророцтва, що збулися за життя Павла і передбачив його трагічний кінець. Згодом Карамзін, зовсім не випадково написав передмову до зібрання творів автора «серденько» і по своїм глибоким знанням в орденської «царственої науці» розумів масонські іносказання і символи поеми Богдановича набагато краще нас, назвав її тему «важливим предметом».
Дійсно, це риторичне твір нічого або дуже мало спільного має з галантно «Серденько», автор звернувся до найяснішого вихованцю і останньої надії втрачає вплив Н.І. Паніна (він за свідченням С.А. Порошина дуже хвалив піднесену автором спадкоємцю поему Богдановича) з учительської алегорією про скоєний і вільну людину, яка жила в золотом Астреіном столітті, щасливому Адамі, не відає пристрастей, воєн, власності, держави і рабства. Всіх людей годувала «нероздільна пітательніца» - земля, на вищий щабель зведені були науки і мистецтва.
У Золотому столітті не було не тільки золота (тобто користі й наживи), але і заліза, зброї і, слідчо, війни. Богданович пізніше не випадково вибрав для перекладу знаменитий проект про вічний мир абата Сен-П'єр. Він і в своєму «Історичному зображенні Росії» засуджував війну і слідував тут масонського вчення: «Війна склала з народів політичні неприродні змішування і поділу, які роблять насильство природі, свого часу сприймає свої права». Первісне це щастя було порушено, в чому звинувачуються, зокрема, філософи-просвітителі:
Науки стали знаряддям їх помсти,
І розум роз'ятрював жорстокість загальних ран ...
Далі слід характерне для учительської орденської поезії опис уособлених пристрастей - ненависті, гордості, лестощів, облуди. Врятувати пойняла гріхи і пристрасті людство може лише ідеальний монарх і досконала людина, що стоїть на чолі всесвітньої імперії і що володіє вищими ступенями масонського знання, - тобто все той же опальний цесаревич Павло Петрович, якого брати Паніна та інші масони хотіли зробити «конституційним» ( ми якось забуваємо, що такі поняття, як «конституція» і «інтелігенція», введені в наш політичний словник масонами), тобто обраним царем, виконуючим конституцію, тобто юридично виражену і затверджену волю ордена, згуртованою їм дворянської еліти, оформлену як «олігархічний закон», вищу моральність:
Був обраний людина подати закони всім ...
Тут Богданович користується масонськими символічними формулами і метафорами ( «я нове світло припускаю»), визначає призначення поета - служіння ордену:
Чи не славним в світлі я - корисним бути хочу.
Звернувши увагу на всі ці приховані від непосвячених слова- «сигнали» та інші красномовні «знаки», ми побачимо, як в ранній творчості талановитого поета, цілком відданого Паніним і іншим старшим «братам» по ложе, оформляється дуже серйозне, чисто масонський твір, яке залишається непоміченим, незрозумілим більшістю читачів і дослідниками, і це анітрохи не заважає Богдановичу згодом творити в улюбленому «легкому» роді, потиснути лаври автора всеросійську популярність «серденько», займати важливі державні пости, отримувати чини, персні, грошові заохочення і орденські нагороди від імператриці.
Ніщо, здавалося б, не видає в цьому благополучному придворному поетів був одягнений чималою владою церемоніймейстера ложі «Дев'яти Муз» і праву руку Паніна, хоча, наприклад, в пізніх «Стансах до Л.Ф.М.» (Один тисячі сімсот вісімдесят чотири) є чисто масонські темні пророцтва в дусі Нострадамуса:
Загадки сфінксова виникнуть в дні золоті,
Де глас лжемудрості давно вже замовк.
У грецькій міфології Астрея - богиня справедливості. Час, коли вона перебувала на землі, було щасливим, "золотим століттям". Вона покинула землю в залізному столітті і з тих пір під ім'ям Діви сяє в сузір'ї Зодіаку. Вираз "вік Астрєї" вживається в значенні: щаслива пора.
9. Узливання [поклоніння] Бахусу [Вакха].
Бахус (Вакх) - у римській міфології - бог вина і веселощів. У стародавніх римлян при жертвоприношеннях богам існував обряд узливання, що полягав у виливання вина з чаші на честь бога. Звідси виникло жартівливий вислів "жертва лита Бахусу", яке вживається в значенні: пиятика. Ім'я цього давньоримського бога вживається і в інших жартівливих виразах про пияцтво: "поклонятися Бахусу", "служити Бахусу".
10. Геркулес. Геркулес праця [подвиг]. Геркулесові стовпи [стовпи].
Геркулес (Геракл) - герой грецьких міфів ( "Іліада", 14, 323; "Одіссея", II, 266), обдарований незвичайною фізичною силою, він зробив дванадцять подвигів - убив жахливу Лернейскую гідру, очистив стайні Авгія та ін. На протилежних берегах Європи і Африки у Гібралтарської протоки він поставив "Геркулесові стовпи (стовпи)". Так в стародавньому світі називали скелі гібралтарську і Джебель-Муса. Стовпи ці вважалися "краєм світу", далі якого немає шляху. Тому вираз "дійти до" геркулесових стовпів "стало вживатися в значенні: дійти до межі чого-небудь, до крайньої точки. Ім'я легендарного грецького героя стало прозивним для людини, що володіє великою фізичною силою. Вираз" Геркулес праця, подвиг "вживається, коли говорять про який-небудь справі, що вимагає незвичайних зусиль.
Геркулес на роздоріжжі.
Вираз виникло з промови грецького софіста Продика (V ст. До н. Е.), Відомої лише у викладі Ксенофонта "Спогади про Сократа", 2, 1, 21-33). У цій промові Продік розповів написану ним алегорію про юнака Геркулесі (Геракла), що сиділа на роздоріжжі і розмірковує про життєвий шлях, який він мав обрати. До нього підійшли дві жінки: зніженість, який намалював йому життя, повне насолоди і розкоші, і Доброчесність, вказати йому важкий шлях до слави. Вираз "Геркулес на роздоріжжі" застосовується до людини, яким важко у виборі між двома рішеннями.
Гідра.
У грецькій міфології гідра - многоглавий змія, у якої, коли у неї відрубували одну голову, знову виростали дві нові; вперше міф про неї переданий давньогрецьким поетом Гесіодом (VIII-VII ст. до н.е.) в "Теогонії". Переносно: ворожа сила, боротьба з якою надзвичайно важка. Образ гідри широко застосовувався в парламентських промовах, брошурах і газетах в епоху буржуазної французької революції XVIII ст .; з'явилися висловлювання "гідра аристократії", "гідра анархії" і ін. (Поль Л а фар г, Твори, т. III, М. Л. 1931 с. 252). У російській літературі образ гідри з'являється також в XVIII в. Так, наприклад, поет В. П. Петров (1736-1799) в посланні 1772 М. Г. Г. Орлову закликав його, маючи на увазі учасників "чумного бунту" в Москві:
Пронижи цих гідр, Орлов, то звання твоє ...
Перекарай, окуй і ноги їм і руки
І прикувати до гір для більшої зухвалим борошна.
У реакційних колах було поширено вислів "гідра революції"; в колах революційних - "гідра контрреволюції".
13. Гомонай. Узи [ланцюга] Гіменея.
У Стародавній Греції слово "гіменей" означало і весільну пісню, і божество шлюбу, освяченого релігією і законом, на відміну від Ероса, бога вільного кохання. Алегорично "Гіменей", "Узи Гіменея" - шлюб, подружжя.
Дамоклів меч.
Вираз виникло з давньогрецького перекази, розказаного Цицероном у творі "Тускуланские бесіди". Дамокл, один з наближених Сіракузького тирана Діонісія Старшого (432 367 рр. Дон. Е.), Став заздрісно говорити про нього як про щасливе з людей. Діонісій, щоб провчити заздрісника, посадив його на своє місце. Під час бенкету Дамокл побачив, що над його головою висить на кінському волосині гострий меч. Діонісій пояснив, що це - емблема тих небезпек, яким він, як володар, постійно піддається, не дивлячись на уявну щасливим життя. Звідси вираз "дамоклів меч" отримало значення нависла, загрозливої небезпеки.
Міф про Астрее: від сучасності до древніх джерел. Зодческая робота бр. Льва Волкова
Зодческая робота майстра ДЛ «Астрея» бр. Льва Волкова (Lupusleo)
Схід р Санкт-Петербурга, 14 квітня 6013 р З: .І :.
Міф про Астрее: від сучасності до древніх джерел
Люб'язні брати! 238 років тому, 30 травня 5775 року на Сході міста Санкт-Петербурга була утворена перша в Росії масонська ложа з відмітним титулом «Астрея». І хоча вона проіснувала менше року, значення цієї події не можна не дооцінювати. У цій Ложі був присвячений одразу в третю ступінь видатний російський просвітитель, книговидавець Микола Новиков. Через всю подальшу історію російського масонства проходить в тих чи інших формах слід Астрєї. Як пише в своїй роботі «Царство Астрєї. Міф про золотий вік масонської літератури XVIII в. » Вс. Сахаров: «Не випадково головна,« велика »(або« материнська »), ложа російських масонів завжди носила ім'я Астрєї, давньогрецької богині справедливості, яка керувала щасливим світом ідеальних людей в золотий вік (див. Роботи Л. Лейтона і особливо книгу С. Бера про райське міфології масонів). У цій та інших ложах брати оспівували в гімнах світле минуле:
Коли любов в золоті повіки
Блищала всім в своїй красі
І в братстві жили люди,
Тоді масони були всі ».
Історія Лож Астреї і сприйняття російськими масонами міфу про золотий вік ще вимагає свого вивчення, але сьогодні я б хотів торкнутися власне античні свідоцтва про Астрее, що мені здається не менш важливим і цікавим для розуміння подальшої масонської міфології райського блаженства.
Підступаючи до будь-якої справжньої міфології, треба, перш за все, бути готовим до того, що будь-яка історія в ній многовариантна і протеістічна. Спрощені і вихолощені сучасні перекладання стародавніх міфів в спробі описати священне профанним мовою мало що можуть пояснити там, де для живої Астрєї немає місця. Щоб зрозуміти Астрею, треба перенестися в її Царство, наповнитися братнім духом, і тоді вона постане в образі живої і прекрасної богині, яка дарує благословення людям. Саме зараз в Храмі Астрєї, в колі моїх улюблених братів, здається, тільки й можливий цю розмову.
Я спробую почати з того, що лежить на самій поверхні, а саме зі словників і енциклопедій останніх двох століть, і вже після цього перейду безпосередньо до давніх текстів. У словниках як би відсівається все найважливіше. Але чи так це? Варто відкрити будь-який сучасний словник по міфології або популярну енциклопедію, будь то знаменитий двотомник «Міфи народів світу», виданий в 1980 році колективом авторитетних радянських релігієзнавців, або російська Вікіпедія, де зараз передрукована стаття зі згаданого словника, - в них буде коротко і категорично сказано наступне: «Астрея - в грецькій міфології дочка Зевса і Феміди, богиня справедливості, сестра сором'язливо, мешкала серед щасливих людей золотого століття. Потім зіпсованість людських вдач змусила Астрею покинути землю і піднестися на небо (Iuvenal. VI 14-20), де вона шанується під іменем сузір'я Діви (Ovid Met. I 149-50). За іншою версією міфу, сузір'ям Діви стала інша дочка Зевса і Феміди Дике - богиня правди і справедливого відплати, нерідко ототожнюють із Aстреей (Ps. Eratosth. 9) ».
Уже в цьому визначенні відомої дослідниці античної культури А.А. Тахо-Годи маячить невизначеність. Відсилання даються, головним чином, до римських (ювенали і Овідія), а не до грецьких, джерел, до того ж побіжно йдеться і про іншою версією міфу, по якій Астрея і Дике - це одне і те ж. Стає зрозуміло, що про Астрее ми знаємо дуже мало з того, що знали про неї стародавні греки. Не випадково і те, що Астрея є вже за назвою як би квінтесенцією всього зоряного світу, душею астрального плану людського буття. Сузір'я Діви - це в космічному масштабі символ Богородиці, що народжує Істину через непорочне зачаття. Воістину, Астрея є Велика Мати духу самопізнання і шукання Істини. У Книзі Тота їй відповідає аркан Пустельник, на якому, за версією нашого брата А.Е. Уейта, зображений мандрівний старець-монах, який тримає в піднятій руці ліхтар, в якому горить зірка. Ця зірка і є зірка Астрєї, яка освітлює шлях лише тим, хто шукає не матеріальних благ, але духовної досконалості через внутрішню алхімію, переплавляючи в печі великого діяння залізний вік у вік золотий.
Користуючись моментом, не можу не відзначити і той факт, що наш Високоповажний майстер бр. Ami, який зараз сидить на Сході і управляє Ложею «Астрея», народився в середині вересня під покровом Астрєї-Діви, і саме під його керівництвом Ложа дойстойно пройшла через настільки важкі випробування минулого року. Це час, з кінця серпня до кінця вересня, - час Астрєї, - є для нас винятково важливим періодом (по суті це початок масонського року і одночасно час збору врожаю). Думаю, що це добре розуміли і російські брати, котрі заснували ВДЛ «Астрея» саме 30 серпня 5815 року, коли Астрея-Діва особливо благоволила своїм вірним вихованцям.
Але повернемося до словників. У словнику Брокгауза і Ефрона кінця XIX століття повідомляється, що Астрея - це «ім'я богині справедливості (Дике), дочки Зевса і Феміди; Арат називає її дочкою Астрея ». Астрей в тому ж словнику згаданий як «син титану КРІОС і Еврібіі; за Гесіодом він виробляв разом з Еосом (Авророю) вітри - Зефір, Борей, Нот, так само як і Геспер і інші зірки; у Овідія вітри називаються тому «Fratres Astraei». Астрей називалася також маленька річка в Македонії ».
Нарешті, в довідковому енциклопедичному словнику К. Крайя 1840-х рр., Який в тому чи іншому вигляді видавався багато разів як раніше, так і пізніше, Астрея - це «богиня справедлівостн, дочка Титана Астрея і Гемера, або Аврори; за іншими, дочка Юпітера і Феміди. Під ім'ям Діви, вона становить восьмий знак Зодіаку. Її зображують у вигляді величної, крилатої діви, з вагами в руках і з зведная вінцем навколо голови ».
Характерно, що в словниках першої половини XIX століття щодо родоводу Астрєї перевага віддавалася титану Астрею і Аврорі, а вже потім з словників ця версія міфу витіснила на периферію або зовсім зникла. У будь-якому випадку наведених відомостей досить, щоб істотно розширити поле наших розвідок щодо Астрєї. Дві різні версії її походження зовсім не суперечать одна одній, але вказують на подвійність її істоти. Важливо пам'ятати, що, стикаючись з божественним, людина не в силах сприйняти його в усій повноті, і тому розділяє єдине на множинні прояви. Будучи дочкою Зевса (верховного владики неба) і Феміди (Правосуддя), Астрея під ім'ям Дике (Справедливості) разом з іншими орами (Часом) відає порядком в природі. Будучи породженням Астрея (зоряного неба) і Аврори (ранкової зорі) вона разом з іншими зірками і вітрами також відає порядком в природі, але в дещо іншій іпостасі. Якщо Астрея - носій і подателька нічного, езотеричного світла, доступного далеко не кожному, то її мати Аврора, сестра Геліоса (сонця) і Селени (місяця) - світла денного і екзотеричного, що виявляє вплив на всіх і сприяє духовному пробудженню. Це добре висловив наш брат Олександр Пушкін в знаменитих рядках, в яких, звичайно, мова йде про що заснула душі:
Пора, красуня, прокинься:
Відкрий зімкнуті млістю погляди
Назустріч північній Аврори,
Зіркою півночі стань!
Шлях до Астрее часто лежить через Аврору, від Світу більш зримого і доступного до Світла менш доступному і більш таємничого. І тут потрібно пам'ятати, що на шляху до Світла знання можна ввергнутися в пучину темряви невігластва. Не можна не відзначити особливий символізм радянської міфології нашого недавнього минулого, яка до сих пір розбурхує уяву багатьох залпом Аврори, який породив в немислимих кількостях більшовицькі зірки і приручити «вихори ворожі», які уособлюють псевдомасонскій проект комуністичної Росії.
Діти Астрея і брати Астрєї, вітри Зефір, Борей і Нот управляли відповідно західним, північним і південним напрямками. Характерно, що господар самого таємничого, східного напрямку, бог Евр (іноді його називають і південно-східним вітром), здається, не був сином Астрея і Аврори, хоча і служив у Еола з трьома іншими вітрами. Згадувався він вкрай рідко, походження його туманно і неясно, окрім того, ніколи не прідпрінімалось спроб наділити його якимись антропоморфними рисами. В «Іліаді» Гомера про нього говориться наступне:
Стало зрозуміло, захиталося народ, як величезні хвилі на морі,
Якщо і Нот їх і Евр, на водах Ікарійські понту,
Роздуються, ударивши обидва з хмар Зевса владики;
Або, як Зефір велику ниву жорстоко хвилює,
Раптом налетівши, і над нею бурхливий хилить колосся;
Так їх збори все схвильовано; з криком жахливим ...
З процитованого фрагмента в перекладі нашого брата Миколи Гнєдича видно, що мова йде про страхітливому, а й одночасно ініціатичних впливі вітрів на людей. Вітри, що символізують живий подих Всесвіту і вказують на присутність того чи іншого духу божества або демона, карають боягузливих і перегороджують шлях негідним, хилять колосся і нападають на кораблі. Останнє добре помітно в першій книзі «Енеїди» Вергілія, де Юнона звертається до Еолу з проханням потопити корабель троянців. Напад вітру пов'язано з випробуванням віри і мужності, спрямованим на набуття людиною абсолютного самоконтролю, щоб він міг заборонити вітрі і сказати клекотливе морю: «Замовкни, перестань» (Мк. 5:39).
І вітри, і зірки, як породження Астрея, є варти і путівники до стану досконалості, в якому людина перебувала в період золотого століття. У Гесіода в поемі «Труди і дні» це описується в такий спосіб (цитую в перекладі нашого брата Вікентія Вересаєва):
Створили насамперед покоління людей золоте
Вечножівущіе боги, власники осель олімпійських,
Був ще Крон-повелитель в той час володарем неба.
Жили ті люди, як боги, з спокійною і ясною душею,
Горя не знаючи, не знаючи праць. І сумна старість
До них наближатися не сміла. Завжди однаково сильні
Були їхні руки і ноги. У бенкетах вони життя проводили.
А вмирали, як ніби охоплені сном. недолік
Був їм ні в чому невідомий. Великий урожай і рясний
Самі давали собою хлебодарние землі. Вони ж,
Скільки хотілося, працювали, спокійно сбір багатства, -
Стад володарі багатьох, люб'язні серцю блаженних.
Після того як земля покоління це покрила,
У добрих демонів все перетворилися вони наземельних
Волею великого Зевса: людей на землі охороняють,
Пильно на праві наші справи і неправі дивляться.
Темрявою туманною одягнувшись, обходять всю землю, даючи
Людям багатство. Така їм царська почесть дісталася.
Очевидно, що золотий вік, перш за все, характеризувався рясним і швидким урожаєм, що не вимагає надмірних зусиль. Люди золотого століття, мабуть, склали Вишньому Ложу, з якої спостерігають за нашими діями і направляють нас на здійснення великого плану по виправленню світоустрою. Гесіод говорить про те, що в міру деградації і виродження людства, в п'ятому, залізному столітті, «більше не буде між братів любові, як бувало колись» (184), «правду замінить кулак» (189) і «не порушить ні в кому поваги ні клятвохранітель, / ні справедливий, ні добрий. Швидше нахабі і лиходієві / Чи стане шана платіть. Де сила, там буде і право »(190-192). Безпосередньо Астрею поет не згадує, але повідомляє, що
Міцно плащем білосніжним закутавши прекрасне тіло,
До вічних богам піднесуться тоді, що відлетіла від смертних,
Совість і Сором. Лише одні найжорстокіші, тяжкі біди
Людям залишаться в житті. Від зла позбавлення не буде (198-201).
Зрозуміло, що Совість і Сором в даному випадку є евфемізмами Астрєї, яка покинула світ жорстокосердих людей, перейшовши на Небо. Астрея - це так само одна з іпостасей Ісіди, тієї, у якій тисяча імен і облич. Песимізм Гесіода пояснюється не тим, що Астрея закрилася від людей, але тим, що люди самі забули Астрею, забули Сором і заглушили Совість. Неясна, на перший погляд, тематика землеробства може бути пояснена і через більш знайому християнську притчу про Сіяча, бо її тлумачення відомо. Якщо в золотий вік люди відразу ж сприймали Слово у всій його повноті, то з подальшим регресом Слово було втрачено, а грунт стала кам'янистій і сухий, непридатною для зростання священного зерна в колос. Астрея - та, хто живить і збирає на небо колосся, які зуміли здолати терен, протистояти вітру і посухи. Не дарма її зображують з вагами в одній руці і пучком колосків в інший.
Для кращого розуміння Астрєї наведемо більш розлоге опис міфу про золотий вік, що міститься в поемі грецького поета III в. до н.е Арата «Небесні явища». На цю поему посилався в «Діяннях святих Апостолів» святий Павло (Діян. 17:28), який, як і Арат, був родом з Кілікії. Астрея-Діва займає в описі золотого століття у Арата центральне місце:
Нижче - Діви знайдеш очертанья. У руці її лівої
Колос достигли блищить, остей горя променями.
Як мені, богиня, тебе закликати? Якщо чуєш благаючим,
Якщо молитви людей (хоч смертним - на жаль! - ти ворожа)
Небайдужі тобі, то встане моя колісниця
Посередині шляху і, радіючи, послаблю поводи,
Щоб прославити тебе, многочтімую всюди богиню.
Колись, в золотий вік, ти правила світом спокійним.
Неоскорбленная злом Справедливість, про Діва благая
(Зірок чи батько Астрей, - а чутка його так називає -
Був батьком і тобі, иль знищено часом довгим
Правда про рід твоєму), ти радісно людям була,
Вись залишаючи небес, не гребуючи при цьому анітрохи
В хатини ті заходити, чиї господарі праведні були,
Даруючи життя уклад, пом'якшувальний дикість людську,
Чесним ремеслам навчаючи, що допомагає всякої роботи.
Чи не оголювала тоді свій меч божевільна лють,
Чвар не знали, розбрат одноплемінникам був невідомий,
Шлях був невідомий морської, і людям для життя вистачало
Їм уділеної землі, і жадібність, вітрам довіряючи
Злагоджений хитро корабель, віддалених багатств не шукала.
Без примусу плоди приносила спокійним селянам
Грунт, і знак межовий не потрібен був малим наділів,
Щоб перебувала земля у власників ціла і збережена.
Століття ж коли настав срібний, першого найгірший,
Рідше вона в містах бувала, заплямованих брехнею.
Надалі неохоче з висот піднебесних богиня сходила
У жалобі, сумний лик покривалом огорнувши.
Відтепер Лари селян відвідувати не бажала, знехтувала пенати.
Лише іноді, зустрівши неспокійні сонми народу,
Горький кидала докір: «Про потомство, забившее предків!
Ти на зміну собі народиш, виродилися, скверни.
Що мені до ваших молитов, коли мої настанови забуті?
Нову треба шукати мені обитель, а вас залишаю
Я у володіння гріха кривавому і злочинів ».
Це промовивши, вона віддаляється в бігу крилатому,
Жахом майбутніх бід народ вражений покинувши.
Мідне було потім покоління послано світу,
Доблесті навіть насіння на порочної землі не залишилося.
Плавити залізо з руд навчилися собі на погибель,
Трапеза м'ясом вола осквернилася, який звик до плуга.
Тут вже залишила світ назавжди справедлива Діва ...
З наведеного опису ще більш помітно єдність Ісіди з Астрея, в жалобі огорнула сумний лик покривалом. Завдання Астрєї, як пише Арат, - в радості пом'якшувати людську дикість, дарувати уклад життя, вчити чесним ремеслам. Все це у вищій мірі є нагальними і першорядними завданнями будь-якого масона.
Якщо ж ми звернемося до поеми Овідія "Метаморфози", написаної в період дитинства Ісуса Христа, то стане зрозуміло поступове заміщення Астрєї її більш прийнятною людьми залізного віку чином Дике.
Першим золотий вік народився, який не знав відплати,
Сам дотримувався завжди, без законів, і правду і вірність.
Не було страху тоді, ні кар, ні словес не читали
Грізних на бронзі; натовп не тремтіла тоді, чекаючи
У страху рішення судді, - в безпеці жили без суддів.
В золотий вік не було потреби в писаних законах, тому що дотримання правди і вірності було природним почуттям кожного. Вітру не буйствували і не трощили все, що створено людиною і природою. І кожен займав своє місце без насильства і примусу, не зазіхаючи на місце іншого. У Римі, як і в більш ранніх викладах міфу, причиною псування людського роду є повалення Юпітером (Зевсом) свого батька Сатурна (Кроноса). У римській народної етимології ім'я Сатурна пов'язувалося з коренем sat, «сіяти», що робило його богом посіву, Великим сіяч. Його повалення і роз'єднання богів нагорі відгукнулися розбратами і кровопролиттями внизу, між людьми. Після того як Сівач був укладений в Тартар, поступово почала висихають і грунт. Пробитися до людських сердець стало набагато складніше, майже неможливо. Як часто самовіддані спроби посіяти в людях вічне і добре терпіли і терплять невдачу, а самі просвітителі стають жертвами свого ж власного прагнення до загального блага. Як часто багато хто з них можуть лише повторити слова поета:
Свободи сіяч пустельний,
Я вийшов рано, до зірки;
Рукою чистої і невинної
У поневолені кермо
Кидав цілющої насіння -
Але втратив я тільки час,
Добрі думки і праці ...
Думаю, що секрет успішного сіяних істини блискуче висловив в розмові з майбутнім святим Миколаєм Японським (Касаткіним) святитель Інокентій Вениаминов: «Спочатку полюби тих, кому хочеш розповісти про Істину, потім зроби так, щоб вони полюбили тебе, а потім говори з ними вже про істини ». Астрея якраз втілює собою любов, що соромиться будь-якого пороку і зловживання довірою ближнього.
Примітно, що Астрея, згідно Овідія, покинула землю самої останньої з безсмертних. Це говорить про те, що вона пішла не по своїй волі, образившись на невдячних людей, але вимушено, бо їй не стало місця на землі через безчестя і несприйнятливості до мудрості її мешканців. Про це ж пише і Ювенал в шостій книзі своїх «Сатир»:
Може бути, скільки-небудь слідів сором'язливо давньої
Були помітні ще при Юпітері, але лише поки він
Чи не відростив бороди, коли греки ще не наважувалися
Клястися чужою головою, ніхто не боявся покражі
Зелені або плодів, і сади залишалися відкриті.
Незабаром потім до високих богам пішла Астрея
Разом з сором'язливо: обидві сестри втекли разом.
У повчанні Ювенала підтверджується невигадлива думка: скупість і жадібність, страх віддати своє іншому, ведуть до деградації і загальному злиднях, до втрати світу і розриву з богами. Про це також нам усім має пам'ятати, якщо ми хочемо відродити Царство Астрєї.
І зараз, стоячи між двох колон Храму Астрєї, я звертаюся до вас, брати, і, звичайно, до себе самого з такими словами: Царство Астрєї всередині нас є, і там, де зібрані хоча б два брата в ім'я YOе, там і Вона У тому числі. Давайте ж зміцнювати братський дух в нашій Ложі і нести світло братської любові далі в світ! Нехай Господь береже нас Астрея!