Відомі антисеміти світу. Антисемітизм інтелектуалів: як Вольтер, Вагнер, Достоєвський і інші віддавалися забобонам епохи. В один час з Вагнером писав і найбільший антисеміт російської класичної літератури Федір Достоєвський

Демокріт, грецький філософ:

«Кожні сім років євреї хапають іноземця, ведуть його в храм і вбивають, ізрезая м'ясо на дрібні шматки»

Апіони, захисник греків:

«Євреї вбивають і поїдають неєвреїв. Вони викрадають грека, відгодовують його протягом року, потім призводять до лісу, там їдять його плоть, і клянуться в ненависті до греків »

Тацит, історик і громадянин Риму:

«По відношенню до кожного народу євреї відчувають лише почуття ненависті і злоби. Вони вважають нечестивим все, що для нас свято; і, навпаки, для них прийнятно все, до чого ми відчуваємо огиду. Євреї вважають злочином вбивство будь-якого новонародженої дитини ». (Римляни, як і греки до них, вбивали неповноцінних дітей. З їх точки зору залишати таких дітей в живих було безглуздо і неестетично).

Сенека, римський філософ:

«Цей злочинний народ, зумів придбати такий вплив, що переможений диктує свої закони нам - переможцям».

Святий Юстініан:

«Євреї всюди ненавидять і підкопують підвалини християнської віри».

Еразм Роттердамський, великий гуманіст:

«Якщо бути добрим християнином означає ненавидіти євреїв, то тоді всі ми добрі християни!»

Мартін Лютер, батько Реформації:

«Їх синагоги треба спалювати, а то, що не спалюється, необхідно закрити або забризкати брудом, так, щоб ніхто не міг ніколи побачити ні камінця, ні вуглинки від них. Повинні бути знищені їх молитовники та книги Талмуда, які вчать їх безбожництва, брехні, блюзнірства. Ніколи сонце не світило народу, більш кровожерливого і мстивому, який плекає ідею знищення і задушення іновірців. Єврей - це диявол у плоті! »

Джордано Бруно, батько Відродження:

«Євреї є зачумленої, прокаженою і небезпечною расою, яка заслуговує викорінення з дня її зародження».

Жан Франсуа Вольтер, батько Просвітництва:

«Євреї є не чим іншим, як зневажуваним і варварським народом. Вони - найбільш нахабні з усіх людей, ненавидять усіма їхніми сусідами. Вони все народжуються з лютим фанатизмом в серцях, так само як бретонці і тевтони народжуються блондинами. Я не буду здивований, якщо ці люди коли-небудь стануть справжнім лихом для всього людства. Євреї вселяють нам жах ... коротше кажучи, це самий мерзенний народ в світі. Проте, їх не слід спалювати на багатті »
.
В. Н. Татищев, російський історик:

«Додати вельми треба про згубність шкодочинності жидів, сиріч євреїв, найкраще сказати іуд, зрадників всесвітня ... Вигнані вони, іуди, з Росії за великі і злі душогубства, убивства отрутою кращих людей, людей росіян. А оскільки ні совісті, ні честі, ні правди у жидів і в помині немає, то впускати їх назад в Росію - діяння, багато гірше державної зради. Понеже народ великоросійським самий мужній на землі, чесний і працьовитий, але прямодушним і щира, що чималу перешкоду до розпізнавання жидів, таємних єзуїтів і масонів становить ».

Ернст Ренан, французький історик:

«У східній Європі єврей подібний раку, повільно в'їдаються в саме тіло іншої нації. Антисемітизм аж ніяк не є «ознакою некультурності», а, навпаки, обдарованість і культурних люди всіх часів і всіх народів, які стикаються з єврейством, були переконаними антисемітами. Антисемітизм завжди був відмітною ознакою освічених умів ».

Єлизавета Петрівна, російська імператриця:

«Від цих ненависників Христа ми не можемо чекати нічого хорошого. Від цих ворогів Христа я не хочу мати ніякого прибутку. Всемилостивий наказуємо: з усієї нашої Імперії, міст, селищ і сіл, усіх самець і женска статі жидів, якого б хто звання і гідності не були, з усім їхнім маєтком негайно вислати за кордон і надалі оних ні в якому разі в нашу Імперію ні для чого не впускати. Хіба хто з них захоче бути християнській вірі; то таких хрестячи, жити їм дозволити, тільки з держави вже не випускати ».

Наполеон Бонапарт, революційний генерал і імператор Франції:

«Вони є нацією в середині нації. Євреї - це підлий, боягузливий і жорстокий народ. Вони, як гусениці або сарана, які поїдають Францію. Євреї є нацією здатної до найжахливіших злочинів. Я хотів зробити з них націю громадян, але вони непридатні ні до чого крім торгівлі уживаним добром ».

Вільгельм II, імператор Німеччини:

«Євреї - це повсюдна чума, від якої ми хотіли б звільнитися».
Ференц Ліст, угорський композитор:

«Настане день, коли для всіх народів, серед яких живуть євреї, питання про їх поголовне вигнанні, стане питанням життя або смерті, здоров'я або хронічної хвороби, мирного житія або ж вічної соціальної лихоманки».

Вільгельм Ріхард Вагнер, німецький композитор:

«Перше що коробить наш слух - єврейська манера видавати звуки, що нагадують скрип, писк або гугняве сопіння. Народ ненавидить євреїв інстинктивно, сам вигляд і суть єврея огидні. Єврейство гнилостно від природи, до мозку кісток уражено тлінням. Для єврея зробитися разом з нами людиною, значить перш за все перестати бути євреєм ... Я бачу в єврея - від народження - ворога всього благородного в людстві. Антисемітизм - здорова реакція здорового народу на гниття єврейства. Що ж ще залишилося робити з ними, ворогами людства ?! Погром це не насильство - це свідоцтво здоров'я та життєвих сил народу. Рано чи пізно, євреї будуть знищені. Велике рішення прийде і євреїв не стане, вони зникнуть. Вогонь очистить від євреїв весь світ .... Іудаїзм є диявольською совістю цивілізації ».

П'єр Прудон, французький соціаліст-анархіст: «Євреї - втілення самого Сатани, представники зла у всесвіті ...»

Іммануїл Кант, німецький філософ-класик:
«Юдаїзм підлягає евтаназії».

Йоганн Фіхте, німецький філософ-ідеаліст:
«Єдиний спосіб асиміляції євреїв - це відрубати їм голови і поставити на їх місце інші, в яких не повинно бути жодної єврейської ідеї.».

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, німецький філософ-ідеаліст-об'єктивіст:
«Євреї здатні лише до тваринному існуванню, за рахунок інших народів. Вони внутрішньо не здатні до вищих духовних і етичних проявів ».

Людвіг Фейeрбах, німецький філософ-матеріаліст:
«Єврейський егоїзм незмірно глибокий і владний. Єврейство отримало по милості Єгови заповіт грабувати. Іудаїзм - це егоїзм в формі релігії ».

Пауль-Антон Лагард, німецький орієнталіст:
«Євреї повинні бути винищені, як бацили».

Віктор Гюго, класик французької літератури:
«До Франції поступово влазить мерзотна єврейська душа!»

Ф. М. Достоєвський, класик російської літератури:
«В околицях наших запитаєте корінне населення, що рухає євреїв і що рухало їх стільки століть. Отримайте одноголосний відповідь: безжалісність; рухала їх стільки століть одна лише до нас безжалісність і одна лише спрага насититися нашим потом і кров'ю ... Від жидів прийде загибель Росії ».

Андрій Білий, російський письменник:
«Так само безпідставні у всіх областях національного арійського мистецтва (російського, французького, німецького), євреї не можуть бути тісно прикріплені до однієї області; природно, що вони так само цікавляться всім; але інтерес цей не може бути інтересом справжнього розуміння завдань даної національної культури, а є показник інстинктивного прагнення до переробки, до націоналізації (юдаізаціі) цих культур, а отже, до духовного поневолення арійців ... Стає страшно за долю рідного мистецтва ... ».

А.П. Чехов, російський письменник-інтелігент:
«Треба тільки пам'ятати про жида, що він жид».

Луї-Фердинанд Селін, знаменитий французький письменник:
«Ненависть євреїв до нас,« твариною », до того дієва, сповнена такої пекучої, концентрованої пристрасті, що ми будемо кинуті живцем у вогонь боїв, спалені, понівечені, розтерзані раніше, ніж встигнемо моргнути оком ...»

В. В. Розанов, знаменитий російський письменник-філософ:
«Єврей сам по собі не тільки безталання, але - жахливо безталання: замість всіх талантів має один великий хобот, маслянистий, приємний; смоктати душу і дар з кожного свого сусіда, з міста, з країни ... Бережіть око своє і вухо від єврея. Євреї влаштувалися спрутообразно. Смокчуть, тому що у них кінчики ніг, рук, голови - з прісосочкамі. І смокчуть, до чого б вони не приклалися. Смокчуть, як дихають. Смоктання необхідно їм, як дихання. Їх не можна судити, засуджувати ... рідких взагалі солоденькі. Вони вас облизують, і вам приємно бути під їх теплим, вологим мовою. Ви ніжитеся. І не помічаєте, що поїдання вас вже почалося ... Так вони з'їли Єгипет і Рим. Справитися ж з вислоухой і легковажною Європою і Росією їм вже нічого не варто ... Ось що, мої милі російські: всіляко сторонитеся євреїв і не вступайте в жодні відносини з ними. Якщо, йдучи по вулиці, ви видали побачите фігуру "як ніби єврея" - потупьте очі і таким чином НЕ ДИВІТЬСЯ ЙОГО. Заглянувши один на одного з євреєм - ви вже кілька перестали бути російським і кілька об'евреілісь. Побачивши кімнату, де розмовляє єврей, не входьте в неї; а якщо прийде єврей - заговорите з ким-небудь третім, щоб не тільки його не слухати, але і не чути, бережіть розум від євреїв! »

Лев Толстой, класик російської літератури:

«Я не знаю Дрейфуса, але я знаю багатьох Дрейфусів, і всі вони винні. Особисто я впевнений у винності Дрейфуса ».

А.А. Столипін, популярний публіцист (брат П. А. Столипіна, голови Ради міністрів Російської Імперії):

«Необхідно зрозуміти, що расові особливості так сильно обмежили єврейський народ від усього людства, що вони з них зробили абсолютно особливі істоти, які не можуть увійти в наше поняття про людській натурі. Ми можемо їх розглядати так, як ми розглядаємо і досліджуємо звірів, ми можемо відчувати до них відразу, неприязнь, як ми відчуваємо до гієни, до шакалу або до павука, але говорити про ненависть до них означало б їх підняти до нашої ступені ».

Павло Флоренський, російський священнослужитель, вчений, філософ і богослов:
«Тепер у світі немає жодного народу, абсолютно вільного від іудейської крові, і є єврейство з абсолютно незмішаний кров'ю. Отже, є євреї, напівєвреїв, чверть-євреї, п'ята-євреї, сота-євреї і т.д. І ось кожен народ з кожним роком збільшує відсоток єврейської крові, тобто розріджується в своїй самобутності. З жахливою, запаморочливою швидкістю зростає кількість впроваджень єврейства в людство. І, рано чи пізно, відсоток єврейської крові у всіх народів стане настільки значним, що ця кров остаточно заглушить будь-яке інше кров, з'їсть її, як кислота з'їдає фарбу ».

Окума Сигенобу, знаменитий педагог, прем'єр-міністр Японії:
«Ми більш за все на світі боїмося євреїв і не пускаємо їх до себе».

Пауль Йозеф Геббельс, доктор філософії, міністр освіти і пропаганди Третього рейху:

Адольф Гітлер, рейхсканцлер і президент Німеччини, (з його політичного заповіту перед самогубством):

«Століття можуть пройти, але з руїн наших міст і пам'ятників мистецтва виникне ненависть і буде постійно поновлюватись проти народу, який один відповідальний за все - міжнародного єврейства!»

3.Ліберальние і мракобісне письменники.

Відповідаючи ряду обурених прілепінскім текстом осіб, які написали протестні статті, зокрема, поетові Иртеньеву, цілком заслужено назвав автора антисемітського пасквіля З.Прілепіна мерзотою, письменник знайшов собі досить дивне виправдання.

«Нехай я мразь, але що робити з людьми, які обрали Сталіна - ім'ям Росії: ми ж знаємо, що вибрали - а потім у них звично поцупили і поділили їх голоси.
Вони теж мразь? Скажіть їм про це.

Письменник Прилепин? Письменник Антисеміт? Як на мене-ні, але навіть якщо так, то Достоєвський он теж був антисеміт. Краще вже в антисемітів з Достоєвським, ніж в лібералів з Шендеровичем ».

Про антисемітизмі російських письменників-класиків розмова особлива, але факт, що ряд російських, істинно ліберальних письменників виступали проти проявів антисемітизму, вважаючи це явище ганебним.

А великі Пушкін і Лермонтов, як і багато інших знаменитих письменники 19 століття, хіба не були лібералами? А чи були вони заражені поганою хворобою ксенофобії та ненависті до Заходу, як це намагаються, в своє виправдання, вселити деякі сучасні мракобіси типу Прілепіна.

Щось змінилося в сучасному світі .... У країні гучно пролунав антисемітський маніфест письменника З.Прілепіна. Якщо не говорити про протестні висловлюваннях кількох письменників, журналістів та інших видних особистостей єврейської національності, З боку російської інтелігенції, наскільки відомо, за рідкісним винятком, заперечень не було.

Більш того, в мережі довелося прочитати ряд статей, в яких, здавалося-б, інтелігентні автори, фактично, видаючи чорне за біле, оскаржуючи очевидні факти, стверджують, що все це євреї вигадують, ніяких ознак антисемітизму в статті Прілепіна немає.

Літератор В.Топоров в своїй статті не просто виправдовував ксенофобську позицію З.Прілепіна, але і люто накинувся на її критиків, перейшовши при цьому в своїх абсурдних звинуваченнях всі межі нормальної логіки.

Цей пан, очевидно, взяв на озброєння методу Геббельса - "чим неймовірніше брехня, тим легше тобі повірять", - пустився у всі тяжкі.

«Дотепно, як йому здається, порівнюючи антисемітизм з сифілісом (потім ту ж тему розвине Дмитро Биков), Шендерович немов би не помічає, що ображає не« нижегородського міліціонера »(як тепер, разобідевшісь, називають Прілепіна в ЖЖ і в ФБ), а всю велику російську літературу в цілому.

Тобто дотепник-самоучка Шендерович, а слідом за ним і паралімпійський чемпіон по літературному п'ятиборства Биков оголошують сифілітиків Пушкіна і Гоголя, Достоєвського і Толстого, Чехова та Лєскова, Купріна і Розанова, Фета, Блоку, Булгакова, та й Пастернака теж ».

Відповідно до цього, делікатно висловлюючись, дивним твердженням, що означає визнання всієї російської літератури (в сенсі ставлення до євреїв) адекватної твору Прілепіна, тобто антисемітської, ксенофобської, можна було б вважати, що гріш ціна такій літературі в базарний день.

В такому випадку, і справді нею треба було б не пишатися, а соромитися, як хворобою сифілісом. Що ж Ви, пан Топоров, так погано ставитеся до великої російської літератури? Або для Вас расизм, ксенофобія, як і сифіліс, це гідності, якими можна пишатися?

Той факт, що ряду російських письменників був притаманний гріх антисемітизму, хоча це не робить їм честі, але все ж може бути пояснений деякими пом'якшуючими обставинами.

Всі ці письменники - діти свого часу, історичного періоду, коли в країні панувала рабовласництво, феодально-кріпосницький лад, збереглися пережитки похмурого середньовіччя, коли, в основному, з релігійних міркувань повсюдно відбувалося масове гоніння євреїв.

Поняття політкоректності, шанобливого ставлення до особистості, тим більше до гнаної нації, перебували в зародковому стані. Ще жива була пам'ять, висхідна до таких вже далеких часів, коли варвари, які дізналися від євреїв, з єврейських священних книг, що не можна вбивати, красти, чинити перелюб та інші неналежні людині вчинки, продовжували тримати рабів (кріпаків в Росії), вести 30 - і 100-літні війни (в Європі) і насолоджуватися насильством.

Негативне ставлення до «чужого племені» входило з молоком матері і могло зберігатися, в залежності культурно-етічесой зрілості людини, на все життя. Однак, пороки свого часу, в тому числі ставлення до євреїв, поділяли не всі письменники однаковою мірою.

Наведемо в цьому зв'язку переконливе висловлювання відомого письменника: «Найбільш показовий приклад Чехова. Виріс в малокультурної середовищі, він був теж отруєний побутовим антисемітизмом, але у важливих питаннях (відношення до справи Дрейфуса, до цькування доктора Хавкіна, переможцю холери) він займав принципову позицію. Громадське особа Чехова бездоганно ».

Те ж саме можна сказати про переважну числі класиків російської літератури 19 століття, хоча серед них можна нарахувати кілька переконаних антисемітів, до числа яких зазвичай відносять Достоєвського, Гоголя.

Поширене уявлення про антисемітизм більшості російських письменників 19 століття засновано на омані з приводу вживання цими письменниками в своїй творчості слова «жид».

У зв'язку з цим процитуємо висловлювання того ж письменника:
«Всякий розмову про російську літературу починається з Пушкіна. Слід назавжди відкинути образливий зміст слова "жид" у Пушкіна і у сучасних йому письменників.

Зараз воно ріже слух, але в слов'янській мові, добре знайомому Пушкіну, воно мало лише термінологічне значення, без найменшого емоційного відтінку. Наприклад, слова апостола Павла з Нового Завіту "Немає ні елліна, ні іудея ..." в старому перекладі звучали так: "Немає ні елліна, ні жидовина ...".

Тут варто додати, що це лайливе в останні років 150 слово походить від івритського слова «Йегуді -« іудей ». У транскрипції деяких мов це слово отримало відповідне написання і вимова - «Джуді».

Нічого в цьому слові образливого в його первісному значенні немає, оскільки одне із смислових значень цього івритського слова - «одиничність», «особливість», «виделенность».

Але справа, звичайно, не в цьому сакраментальне слові. Питання в шанобливому ставленні, - або його відсутність, тобто юдофобії - до єврейського народу. Деякі більш широко мислячі письменники приблизно того ж періоду своє ставлення до цього народу висловили захопленим чином.

Видатний російський філософ і дисидент свого часу
Чаадаєв в 7-м філософського листі аналізує особистість Мойсея, який, на його думку, є "самої гігантської і величною з усіх історичних постатей". Письменник переконаний в історичній реальності Мойсея, "найбільшого законодавця єврейського народу".

"І коли я розмірковую про це незвичайному людину і про той вплив, який він надав на людей, я не знаю, чому більше дивуватися: історичного чи явища, винуватцем якого він був, або духовному явищу, яким уявляється його особистість.

З одного боку - це величаве уявлення про обраного народі, тобто про народ, наділених високою місією зберігати на землі ідею єдиного Бога, і видовище надзвичайних коштів, використаних ним з метою дати своєму народові спеціальний електронний пристрій, при якому ця ідея могла б зберегтися в ньому не тільки у всій повноті, але і з такою життєвістю, щоб з'явитися з часом іншим народам.

Немає нічого дивного в тому, що існував народ, в надрах якого традиція перших навіювань Бога збереглася чистіше, ніж серед інших людей, і що від часу до часу з'являлися люди, в яких як би відновлюється первинний факт морального буття ».

Найбільший американський письменник Марк Твен чудово розумів те, що було недоступне іншим письменникам: "Він (єврей) може пишатися тим, що завжди відважно боровся з цілим світом, хоча воювати йому довелося зі зв'язаними за спиною руками. Єгиптяни, вавілоняни і перси наповнили землю шумом і пишнотою, але потім расстаял як дим і зникли.

Греки і римляни успадкували їх гучну славу і теж пішли в небуття. Інші народи приходили на час, високо піднімаючи свій палаючий факел, але він згорів і тепер вони сидять в глибокій темряві або зовсім зникли.

Єврей бачив їх усіх, переміг їх всіх, і сьогодні він такий же, яким був завжди: не видно в ньому занепаду або старечої немочі, ослаблення його енергії або потускнения його живого і гострого розуму. Все в світі смертно, але не єврей. Все зникає і тільки єврей вічний ". (M.Twain." Concerning the Jews ")

Англієць єврейського походження, який удостоївся високої посади прем'єр-міністра Бенджамін Дізраелі, таким чином відповів члену англійського парламенту Даніелю Про "Коннелі, що звинуватив його в єврейському походженні:

"Так, я єврей, і коли предки шановного джентльмена були ще жорстокішими дикунами на нікому невідомому острові, мої предки були священиками в Храмі Соломона".

Цей гідну відповідь видатного політика 19 століття цілком прийнятний і в нинішній ситуації і його повинні взяти до відома будь-якого роду огудники і ненависники єврейського народу, в тому числі і вся прілепінско-прохановская кодла.

Лев Толстой, великий російський письменник, хоча і не був антисемітом в повному розумінні цього слова, не був і юдофілом. В силу станових традицій російського шовінізму, а також, виходячи зі своїх релігійних переконань, не міг уникнути зарозуміло-негативного ставлення до «цим багато про себе уявляють інородців».

У всякому разі, не позбавлена ​​підстав формулювання письменника Н.Шварца, відповідного до питання з більш високими критеріями, «Лев Толстой як дзеркало антисемітизму російської інтелігенції».

Повертаючись до статті В.Топорова, який на своє виправдання стверджує, що оскільки у нього, нібито, є єврейське коріння, і навіть друзі серед євреїв, то він в принципі не може бути антисемітом. Може бути, простим антисемітом він і не може бути, але ось патологічним, безумовно, є.

На його прикладі можна переконатися, яким чином виникають і поширюються антисемітські міфи - діяння, що підпадає під статтю «за розпалювання ...». Але для слизького людини не складе проблеми вислизнути з-під цієї знову ж слизькій і фактично не чинною статті КК.

Наведемо наклепницький пасаж цього пана, в якому навіть не ховається його, м'яко кажучи, негативне ставлення до єврейського народу і прагнення сформувати відповідне ставлення до досить сприйнятливому до такого роду «інформації» читачеві:

«У відсотковому відношенні євреїв воювало і справді не менше, ніж представників інших національностей, - але де вони воювали? Тільки не в піхоті і не на передовій (за рідкісними винятками), де, власне, і полягли, по слову Прілепіна, "сім шарів".

Воювали спецслужбістами, перекладачами, журналістами, лікарями, в крайньому випадку, артилеристами. Воювали інженерами-оборонщиками і вченими-ядерниками. Не можна заперечувати їх внесок в загальну Перемогу, але, напевно, не варто забувати і зазначену мною специфіку цього вкладу ».

Ці висмоктані з пальця дані не придумані самим В.Топоровим, вони блукають, як і інші антисемітські наклепи, спочатку у вигляді чуток, а потім, з одного антисемітського твори в інше. Мабуть, автором ці домисли почерпнуті з даних, наведених А.Солженіціним в другому томі книги «Двісті років разом».

Але в цій книзі ця «інформація» приведена не на основі статистичних досліджень, з якихось серйозних джерел, як це повинно бути при відповідальному і неупередженому підході.

Автору цих міфів, - а подібного роду вигадок в його вищеназваної книзі хоч греблю гати, - який сам служив в тилових частинах звукової розвідки, в силу зайвої самовпевненості невтямки, що якось не етично в такому випадку інших звинувачувати.

Всі ці вигадки і брудні з приводу характеру участі євреїв в ВВВ, «специфіку вкладу», слідом за «правдолюбивих» класиком поширювані з толь же правдолюбивих апологетами, давно спростовані серйозними історичними дослідженнями.

За даними американського історика І.Кременецкого в 1965 секретаріат ООН опублікував статистику національного складу армій антигітлерівської коаліції. Вона оцінює і частку участі євреїв у Другій світовій війні. З неї випливає, що на фронтах воювали близько 2 млн. Євреїв. Що становило 11 - 12% від загального єврейського населення світу в той час.

В середньому ж кількість призваних до армії становило в кожній країні від 7 до 8 відсотків всього населення. В СРСР були призвані в армію 500 000 євреїв, з них 200 000, тобто 40 відсотків загинули на різних фронтах.

Серед різних родів військ розподіл військовослужбовців євреїв в Червоній Армії було таким: в авіації - 7,2%, військово-морському флоті - 14,7%, в механізованих і бронетанкових частинах - 19%, в артилерії - 14%, в саперних частинах - 5%, у військах зв'язку - 3%, в піхоті - 27,1%.

Близько 200 тис. Євреїв нагороджені орденами і медалями СРСР, а 145 осіб, згідно з списком, наведеним у Вікіпедії, стали володарями звання Героя Радянського Союзу, 12 чоловік - повними кавалерами ордена Слави.

За весь період війни загальне числонагороджених розподілялося: росіяни становили 66,49%, українці - 18,43%, білоруси - 3,35%, татари - 1,88%, євреї - 1,73%, казахи - 1,04%.

У розрахунку на 100 000 населення ці цифри виглядають наступним чином: росіян - 6149, євреїв - 5324, українців - 4804, татар - 4054, білорусів - 3759, казахів - 3116 чол. Тільки патологічним антисемітизмом цього автора можна пояснити його безпардонно брехливі, наклепницькі звинувачення єврейського народу.

Таким чином, тут виявлено і викрита «анатомія антисемітизму» вищого рівня- серед письменників та іншої друкарської публіки:

Створюються засновані на мало поширених чутках антисемітські міфи, які народжують широко розповсюджувані чутки, а ті, в свою чергу народжують як би обгрунтовані - замовчується, що саме на чутках - «факти».

Процес відбувається у вигляді самогенерации, по-Висоцькому: «Ходять чутки тут і там, а беззубі баби (в нашому випадку, брехливі письменники - юдофоби) їх розносять по умам».

З приводу видання моєї книги "Історія одного міфу" (М., Наука, 1993) з'явилося кілька десятків критичних статей і рецензій, і першою серед них була стаття Юрія Буйди в московській «Независимой газете», передрукована потім в Ізраїлі в "Новинах тижня" 5 квітня 1994 г. Автор вказує на те, що єврейська тема у Пушкіна »не була навіть третьорядною", і далі з приводу міркування про відсутність позитивного героя зауважує: "Невже Дудаков всерйоз вважає ... присутність - та ще позитивного - образа прибульця з невідомого Західного краю? Так і уявляєш собі національних класиків, напружено розмірковують про те, щоб їм ще отаке саме про євреїв написати. (Або, скажімо, про камчадали, позитивний образ яких дивним чином відсутня у Пушкіна) ". Мабуть, критик недостатньо уважно читав книгу, бо з неї випливає, що після поділів Польщі євреї були аж ніяк не "невідомим плем'ям". Не кажучи вже про те, що "дивовижна історія" єврейського народу не раз зачаровувала російських письменників: і попередників Пушкіна, і його сучасників, так і його самого.

"Старий Державін", Гаврила Романович (1743-1816), хитромудрий вельможа і великий поет, відряджений Павлом I в Білорусію в 1800 р досліджувати причини голоду, склав "Думка про відразі нестачі хліба, приборканням корисливих промислів євреїв, про їх перетворенні і ін . " Звичайно, "Думка ..." не обмежується одностороннім перерахуванням "вин" євреїв, але він застерігав владу від огульних репресій, вдаючись до високої патетики Старого Завіту: "[Вони] Від останнього розорення Єрусалима розсіялися по обличчю земному ... переходять з місця на місце, через стільки століть; коли кілька царств зруйнувалося і майже їх сліди зникли, вони утримують свою єдність, мову, віру, звичаї, закони. В давнину зумовлений народ панувати, нині принижений до крайності ... "1 і далі йде найважливіший висновок, звернений до верховної влади:" ... якщо всевисочайшій Промисел, для виконання яких свої невідомі намірів, цей по звичаям своїм небезпечний народ залишає на поверхні земної і його не нищить; то повинні його терпіти і уряду, під скіпетр яких він вдався, помічники встановлення доль, зобов'язані випрати і про жидів своє піклування "2.

У цьому ж творі промайнула одна думка, що має велике значення для майбутньої історії єврейства. Говорячи про "секти хасидів", Державін написав наступне:

"Деякі вченням просвященние люди запевняли мене, що ця секта подібна ілюмінатів ... але ... точних відомостей не маю ...". Гаврило Романович, ймовірно, в передачі думок, що ганьблять хасидів, використовував доноси на їх вождя Шнеура Залмана бен Баруха (1742-1812).

В кінці царювання Катерини II і на початку царювання Павла I надійшли доноси на Шнеура Залмана за звинуваченням його в приналежності до франмасонству і поширенні ідей іллюмінатства, мартінізма, розенкрейцерства і навіть "жакобінства".

Природно, що донос, спровокований релігійними супротивниками хасидизму (міснагдім), написаний рукою російського чиновника, за часів Французької революції, коли вже були заарештовані Радищев і Новіков, містив весь набір штампів тих років і, звичайно, не мав під собою ніякої основи. Вождь хасидів був звільнений з-під арешту. В архівах збереглося кілька доносів і рапорт по начальству: "Пояснення про початок і правилах секти Кароліна". Так називали іноді хасидів за назвою передмістя м Пінська - Кароліни, де була їхня молитовня. За височайшим повелінням від січня 1800 р секту "Кароліна" визнали "терпимою". Ось кілька цитат з доносів: "Відомою Єврейської секти в Білорусії перебував Патріарх або начальник Соломон Борхович живе в блищати, в 8 милях від Вітебська. Число їх в Білорусії і Литві простягається до 40 000 чоловік. Запевняють, що вони досить зухвало говорять щодо закону і громадських обов'язків. Таємниче прийняття їх в секту супроводжується клятвою, і вони перед своїм начальником зобов'язуються сліпим і необмеженим покорою. За багатьма ознаками укладати вероподобно можна, що ця секта є ілюмінатів ". В "Освідченні" про секту сказано, що "інші жиди уподібнюють (хасидизм. - С. Д.), може бути, не без причини, франмасонской секті, і, особливо, мартинистам ...". В іншому місці викладається наступне: "За доносом, надісланим з Вільно, підписаним євреєм ... Давидовичем, нібито Рабін Зальман Борухович збирав молодих євреїв - хоче французької Революції ..." Таким чином, ми маємо перша згадка про зв'язок єврейства з масонством і революцією, лягли в основу майбутнього міфу про жидо-масонську світову змову ...

А звільнений з-під варти хасидський "вождь" віддячив російський уряд, закликавши євреїв під час війни 1812 р підтримати всіма можливими засобами Олександра I. Звичайно, поки розібралися в наклепах, Шнеур Залман двічі побував в Петропавлівській фортеці. Справа Шнеура Залмана було цілком в дусі часу. Але і сучасник Любавічеського рабина - великий поет і царедворець - також потрапив в опалу.

У 1795 р Державін підніс рукописний примірник своїх віршів своєї володарці,

"Царівну Киргиз-Кайсацкой орди". Яке ж було здивування поета, коли після цього навколо нього утворився вакуум: придворні просто від нього "бігали".

Говорили, що "кнутобойцем" Шешковському було доручено допитати поета: справа з'ясувалося - поет був звинувачений в творі якобінських віршів. Це було знамените перекладення 81 псалма царя Давида "Володарям і суддям". У пояснювальній записці "Анекдот" Гаврило Романович "ясно довів", що автор псалма "цар Давид ні якобінцем" 3.

Це про один з попередників Пушкіна. Що ж стосується самого Олександра Сергійовича, то про його ставлення до єврейства написано досить багато. Відсилаю до відомої статті Д. Заславского4. Але звернемо увагу читача на одну запис Пушкіна, що відноситься до часу південній посилання: "3 квітня. Третього дня ховали ми тутешнього митрополита, по всій церемонії найбільше сподобалися мені жиди: вони наповнювали тісні вулиці, піднімалися на дахи і становили мальовничі групи.

Байдужість зображувалося на їхніх обличчях - з усім тим жодної посмішки, жодного нескромного рухи! Вони бояться християн і тому у сто крат благочестивее їх "5.

Тональність цих фраз витримана і коректна (крім вживання слова "жид", що, найімовірніше, пояснюється перебуванням в місцях, де слово "єврей" було менше споживані). Правда, у Пушкіна взагалі, скажімо на відміну від Лермонтова, співвідношення вживання слів "жид - єврей" незмірно більше в бік слова "жид".

Він навіть скаржився в листі від 29 червня 1824 р до А.А. Бестужева на цензуру, не пропускає слова "жид" і "харчевні". "Бидло! Скоти! Скоти!" - вигукує обурений поет. Через багато років йому вторить Ф. Достоєвський: «... звинувачують мене в" ненависті ", що я називаю іноді єврея" жидом "? Але, по-перше, я не думав, що це було так прикро, а по-друге, слово "жид", скільки пам'ятаю, я згадував завжди для позначення відомої ідеї: "жид, жідовщіна, жидівське царство" і ін. »6 . Але чому євреї "бояться християн і тому у сто крат благочестивее християн"? Мабуть, пояснення лежить в історії декількох важливих подій, що відносяться до 1821 р квітні в Константинополі був убитий грецький патріарх Григорій V, родом з морів. Коли Олександр Іпсіланті (за долею якого уважно стежив Пушкін) підняв повстання і перейшов Прут, турецька чернь, підбурювана мусульманським духовенством, повісила патріарха в повному обладунку на воротах патріархії. Тіло його було перевезено до Одеси. "Фанаріотського" конкуренти євреїв стали поширювати чутки, ніби в константинопольських звірства взяли участь євреї. І в день віддання тіла патріарха землі, 19 червня 1821 р вибухнув перший єврейський погром в Одесі і, мабуть, взагалі перший погром після приєднання польських земель до Росії. Були вбивства і грабежі. Сотні євреїв залишилися без засобів до існування. Міняльні контори були розграбовані, синагога зруйнована. До погромників приєдналися солдати і козаки ... Коротше кажучи, "російський бунт, безглуздий і нещадний". І, ймовірно, Олександр Сергійович спостерігав погром в Одесі. З його життєпису слід, що з травня 1821 р (4 травня він був прийнятий до масонської ложі) по липень 1823 року він жив в Одесі. Жахливі сцени закарбувалися в пам'яті поета, і через 15 років ми знайдемо відлуння цих спогадів на сторінках "Капітанської дочки" ...

Варто торкнутися ще одного питання, пов'язаного з ім'ям Пушкіна. Звичайна софістика: біблійний народ і сучасне єврейство - суть не одне і те ж. Але у Олександра Сергійовича це також не завжди спрацьовує. У невідправленому листі до П.Я. Чаадаєва на твердження останнього, що християнство, що отримується з рук "жалюгідною",

"Зневажуваної" Візантії, відкинуло Росію від благодатного Заходу, він зауважує: "Ви говорите, що джерело, звідки ми черпали християнство, був нечистий, що Візантія була гідна презирства і упосліджене і т. П. Ах, мій друг, хіба сам Ісус Христос не народилася євреєм і хіба Єрусалим не був притчею во язицех? Євангеліє від цього хіба менш дивовижно? "7 Петро Якович Чаадаєв (1794-1856), людина, якій Пушкін багато чим зобов'язаний в становленні своєї особистості, не міг не торкнутися єврейської проблеми. Для нього, як людини глибоко релігійного, це не було випадковістю. У 7-му філософського листі він аналізує особистість Мойсея, який, на його думку, є "самої гігантської і величною з усіх історичних постатей" 8. Чаадаєв переконаний в історичній реальності Мойсея, "найбільшого законодавця єврейського народу". Далі Чаадаєв пише: "І коли я розмірковую про це незвичайному людину і про той вплив, який він надав на людей, я не знаю, чому більше дивуватися: історичного чи явища, винуватцем якого він був, або духовному явищу, яким уявляється його особистість. з одного боку - це величаве уявлення про обраного народі, тобто про народ, наділених високою місією зберігати на землі ідею єдиного Бога, і видовище надзвичайних коштів, використаних ним з метою дати своєму народові спеціальний електронний пристрій, при якому ця ідея могла б зберегтися в ньому не тільки у всій повноті, але і з такою життєвістю, щоб з'явитися з часом потужної і нездоланною, як сила природи, перед якою повинні будуть зникнути всі людські сили і якої коли-небудь підкориться весь розумний світ. з іншого боку, людина простодушна до слабкості , вміє виявляти свій гнів тільки в безсиллі, вміє наказувати тільки шляхом посилених умовлянь, який приймає вказівку від першого зустрічного; дивний геній , Разом і найсильніший, і найпокірніша з людей! Він творить майбутнє, і в той же час смиренно підкоряється всьому, що представляється йому під виглядом істини; він говорить людям, оточений сяйвом метеора, його голос звучить через століття, він вражає народ як рок, і в той же час він кориться першому руху чутливого серця, першому переконливого аргументу, який йому приводять! Чи не вражаюче це велич, чи не єдиний цей приклад? "9 Мойсей, по Чаадаєву, патріот, бо" впливати на людей можна лише за посередництвом того сімейного кола, до якого належиш, тієї соціальної сім'ї, в якій народився; щоб виразно говорити роду людського, треба звернутися до своєї нації, інакше не будеш почутий і нічого не зробиш ... ясніше виступає у всій цій роботі високого розуму глибоко універсальний задум - зберегти для всього світу, для всіх прийдешніх поколінь поняття про Єдиного Бога "10. Треба сказати, що ці високі слова на адресу Мойсея одно відносяться і до єврейського народу. Цікаво, що є одне місце в 6-му листі, що стосується єврейського народу, хоча він там і не названий. Розмірковуючи про "характер ... постійного впливу божественного розуму в моральному світі", Петро Якович неминуче повинен був торкнутися іудаїзму: "... немає нічого дивного в тому, що існував народ, в надрах якого традиція перших навіювань Бога збереглася чистіше, ніж серед інших людей, і що від часу до часу з'являлися люди, в яких як би відновлюється первинний факт морального буття.

Усуньте цей народ, усуньте цих обраних людей - і ви повинні будете визнати, що у всіх народів, у всі епохи всесвітньої історії та в кожній окремій людині божественна думка розкривалася однаково повно і однаково життєво, - а це означало б, звичайно, заперечити всяку індивідуальність і будь-яку свободу в духовній сфері, іншими словами - заперечувати дане. Очевидно, що індивідуальність і свобода існує остільки, оскільки існує різниця умів, моральних сил і знань. А приписуючи лише небагатьом особам, одного народу, кільком окремим інтелектам, спеціально призначеним бути хранителями цього скарбу, надзвичайну ступінь покірності початковим навіюванням або особливо широку сприйнятливість по відношенню до тієї істини, яка спочатку була впроваджена в людський дух, ми стверджуємо лише моральний факт, абсолютно аналогічний тому, який постійно відбувається на наших очах, саме що одні народи і особистості володіють відомими знаннями, яких інші народи і особи позбавлені "11. Абсолютно ясно, що" Басманний філософ "говорить про Стародавньому Ізраїлі і його пророків: саме серед них найбільшою повноті збереглася ідея монотеїзму.

Серед інших висловлювань Чаадаєва звертає на себе увагу його заперечення протестантизму. Тим дивніше участь Петра Яковича в полеміці, що розгорнулася на сторінках паризької преси після публікації статті Ф.І.

Тютчева «Папство і римське питання" (1850). У дискусії взяли участь з французької сторони Лоренсо, а з російської - А. С. Хомяков. У відповідь на звинувачення Східної церкви в схильності до протестантизму А.С. Хомяков писав: "Чи не стане ж серйозна полеміка заперечувати нам зазначенням на єресі і розколи, які виникли в Росії. Звичайно, ми гірко оплакуємо ці духовні виразки нашого народу, але було б вкрай смішно жалюгідні породження невігластва, а ще більше нерозумну ревність до збереження будь небудь старовинних обрядів, зіставити протестантству вчених предтеч Реформи "12. П.Я. Чаадаєв зробив зауваження на брошуру Хомякова. При всій його нелюбові до Реформації Петро Якович вказав на важливу причину припинення поширення протестантизму в Росії - силу і жорстокість влади і прислуговуючої їй церкви: "Ні, не перед віруванням зупинилася єресь, зміцніла на кордонах найбільшої з православних країн, а перед східним деспотизмом, які спиралися на східний культ, цілком замкнутий в своїх безплідних обрядовості і вже тільки через це безсилий відкритися релігії, ворожої всякому зовнішньому пишності. Сам будучи ідеєю, протестантизм зупинився на цей раз цілком природно там, де закінчувалося царство ідеї, де починалося царство грубого факту і обряду; ось і все ... правда, що б ви не говорили, полягає в тому, що протестантизм неодноразово проникав в Росію під різними видами; що він зустрівся там з тим мерзенним і безглуздим переслідуванням, яке звертає наших власних відщепенців, людей в основі своїй вкрай нешкідливих, на ворогів громадського порядку; що мимоволі довелося йому повернути голоблі перед світською владою, яка пройшла школу монголів і підтримуваної релігійної владою, проте її ревнующей про використання цього фатального спадщини "13. Як приклад російської єресі протестантського штибу він призводить духоборів. Вище ми вже писали і про те, що російські жидівство, незважаючи на репресії світських і духовних властей, «не повернули голоблі", а лише пішли в глибоке підпілля, щоб при більш-менш придатних умовах повернутися до легальної діяльності.

У кількох листах, відправлених і не відправлених Чаадаєва і В'яземському, А. С.

Пушкін аналізував проблему єднання церков і вельми невтішно відгукнувся про грецькому православ'ї: "Не розумію, за що Чаадаєв з братією нападає на реформацію. C" est? dire un fait de 1 "? sprit chr? tian *.

Грецька церква - справа інша: вона зупинилася і відокремилася від загального прагнення християнського духу "14.

Михайло Юрійович Лермонтов (1814-1841), молодший сучасник Пушкіна, був набагато стриманішою по відношенню до єврейства, ніж його сучасники, навіть в сенсі слововживання. Замість слова "жид" він частіше вживав нейтральне - "єврей".

Та й то, як помічено одним з дослідників, мало не один раз виявляється негативний сенс слова "жид" - в "Маскарад", де воно вкладено в уста малопривабливого людини для характеристики ще більш непривабливого. Взагалі Лермонтов і єврейство - одна з цікавих і малодосліджених областей російської літератури. Остання точка тут ще не поставлена. Тих, хто цікавиться відсилаю до робіт Л.І. Лазарева і Л.П. Гроссмана15. До слова, унікальні відомості про походження поета автору цих рядків повідомив в 1964 р пушкініст Віктор Азар'євич Гроссман (автор нашумілого роману "Аріон").

* На відоме прояв християнського духу. Наскільки християнство втратило при цьому відносно своєї єдності, настільки воно виграло щодо своєї популярності (франц.). - Пер. ред. томи.

При цьому він посилався і на Іраклія Андронікова як людини, який знав цю таємницю.

Батьком Михайла Юрійовича нібито був французький єврей Ансельм Леві (Levis), особистий лікар бабки поета Арсеньевой. Непрямим підтвердженням "неблагополуччя" в цьому питанні є перепоховання праху Юрія Лермонтова в Тарханах16. До речі кажучи, в одній нацистської наукоподібної книзі, що вийшла в Німеччині ще до приходу Гітлера до влади, я виявив портрет Лермонтова, розміщений разом з багатьма іншими для характеристики єврейського типу зовнішності. Портрет Михайла Юрійовича розташовувався в сусідстві з фотографією юнаки, єврея з Ємену. Великий російський поет опинився в "гідної компанії": Альберт Ейнштейн, Барух Спіноза, Людвіг Берне, Стефан Цвейг, Чарлі Чаплін, Максиміліан Гарден і другіе17. На східні риси зовнішності поета звернув увагу і І.А. Гончаров: "Тут був і Лермонтов ... тоді смаглявий, одутлуватий юнак з рисами обличчя начебто східного походження, з чорними виразними очима" 18. У творчості Лермонтова деякі дослідники знаходили примат Старого Завіту. Першим написав про це І. Розенкранц, який відзначив вплив "вченого єврея" д-ра Леві на розвиток інтересу Лермонтова до еврейству19. Найтонше спостереження було зроблено Л.І.

Лазарєвим: "Створення Фернандо представляє собою суцільне чудо натхнення, і ніяк не зрозумієш, звідки, яким шляхом Лермонтов, абсолютно чужий єврейства, вловив такі тонкі найпотаємніші порухи єврейської душі" 20.

Леонід Гроссман блискуче довів, що на автора "Іспанців", безумовно, вплинуло Веліжскій справу по кривавому наклепі, що тривало 12 років. Є принаймні кілька джерел, звідки Лермонтов міг черпати відомості про цю справу: по-перше, його родичем був знаменитий адмірал Н.С. Мордвинов, "дідусь Мордвинов", захисник євреїв; іншим інформатором міг бути рідний дядько Е.А.

Сушкова -Микола Сергійович Беклемишев, "відряджений в Вітебську губернію, виробляти розслідування про вбивство жидами християнського дитини" і так само вельми порядна людина, який наполягав на занесення до протоколу заяв євреїв, що кидають тінь на дії слідчої коміссіі21.

У ранніх чернетках "Демона" можна виявити такий запис: «Демон. Сюжет. "Під час полону євреїв у Вавилоні (з Біблії). Еврейка. Батько сліпий. Він вперше бачить її сплячої. Потім вона співає батькові про старовину і про близькість ангела - як раніше. Єврей повертається на батьківщину. Ея могила залишається на чужині" ».

Згодом Лермонтов переніс дію в Іспанію, а потім остаточно на Кавказ. Відмова від "єврейського" варіанту, можливо, був пов'язаний з асоціативним фактором сюжету в Євангелії.

У вивченні творчості Лермонтова надзвичайно важливо його знайомство з творчістю Рембрандта, як ми знаємо, також страждала від них нездоланну тягу до всього єврейського: «Єврейський світ приваблював його перш за все тієї гіркотою і сумом, яка відповідала ... його душевного строю; сюди ж манили його біблійні перекази з їх трагізмом пристрастей і декоративністю форм; злидні єврейської маси і східна орнаментика синагоги, разом з оздобленням рабинів, давали великому портретистові теми і образи, близькі до його творчим смаку й художнім пошукам. Чи тут знайшов Лермонтов витоки для своїх ранніх натхнень, обращавших до аналогічної тематики? Спорідненість чи геніїв позначилася в цьому зверненні юного поета до "рембрандтівської" художньому іудаїзму? ... Звідки це проникнення в єврейську психологію, невловимий єврейський присмак ...?

Звідки це чуття у нього самої сутності "іудаїзму", його світовідчуття і звідки це розуміння основного духу Біблії ...? »22 Відзначимо високу громадянську мужність, проявлену Гроссманном при публікації цієї статті - 1946 год! Адже видавці "Лермонтовській енциклопедії" в 1981 р примудрилися в статті "Іспанці" жодного разу не вжити слово "єврей"! Крім того, Леонід Гроссман багато чим зобов'язаний художнику Леоніду Пастернаку, як раз досліджував єврейський слід в творчості голландського жівопісца23.

Питання про походження Лермонтова 15 років тому обговорювалося у вузькому колі працівників інституту Східно-Європейського єврейства при Єрусалимському університеті. Один з присутніх, до речі, не виступав, не забув дуже швидко опублікувати мало аргументовану статтю в газеті "Наша країна", сховавшись за псевдонімом, навіть не пославшись ні на одне джерело і ні на одного з присутніх ... У поспіху були допущені і деякі ошібкі24.

Але є ... ще одна сторона питання. Лермонтов в юнацькій поемі "Сашка" (написана між тисяча вісімсот тридцять п'ять і 1839 рр.) Красуні Тірца зраджує батька-шпигуна: ... батько її був жид ...

Коли Суворов Прагу облягав, Її батько служив у нас шпигуном, І раз, як він крадькома гуляв В мундирі польському уздовж по бастіонах, Незграбний постріл в лоб йому потрапив. І багато, зітхнувши, сказали: "Жалюгідною, Нещасний жид, - він помер не під палицею! "25

Втім, співвіднесені з часом. Варшава (Прага) була взята штурмом в 1794 р російськими військами під командуванням Суворова. Є документальні свідчення сучасників про використання шпигунів великим полководцем. Під час тріумфального повернення з Італійського та Швейцарських походів, в Празі (чеської) Суворов на одному з банкетів зустрівся зі шведським генералом, бароном (згодом графом) Густавом Маврикієм Армфельдтом, який в листі до дочки докладно описав свої зустрічі з Олександром Васильовичем. Відзначимо, що ці спогади надзвичайно цікаві і доброзичливі. Європеєць відразу зазначив природу дивацтв старого-полководця: це мімікрія, захист особистості в умовах феодального ладу. Військовий геній Суворова визнається Армфельдтом беззастережно, за одним винятком, до речі, загальним для російських воєначальників: великі людські втрати заради досягнення мети. Армфельдт зауважив Суворову з приводу одного епізоду під час битви при Треббии: «" Але ваші шпигуни могли б про це вас сповістити ". Суворов відповів про себе в третій особі: "Шпигуни, найдобріша превосходительство, шпигуни! Суворов ніколи таких не вживає; це люди, яких можна вішати і яких вішають, і я не хочу бути причиною смерті нікого". Потім він перехрестився і сказав мені: "Святий Дух дає мені навіювання; це кращий шпигун", і він знову перехрестився »26. Здається, штамп і стереотип в лермонтовской поемі привів до історичної помилку - Суворов не використовував шпигунство ...

Взагалі укорінення штампа "жид-шпигун", можливо, сталося під впливом польської літератури. У всякому разі в уривчастих спогадах Пушкіна про зустріч з В.К.

Кюхельбекером присутні обидва компонента - польський і єврейський: "... раптом під'їхали чотири трійки з фельд'єгерем. Ймовірно, поляки? - сказав я господині ...

Я вийшов поглянути на них.

Один з арештантів стояв, опершись у колони. До нього підійшов високий, блідий і худий юнак з чорною бородою, в фризової шинелі, і на вигляд справжній жид - я і прийняв його за жида, і нерозлучні поняття жида і шпигуна виробили в мені звичайне дію; я повернувся їм спиною ... "27 Що ж стосується тургенєвського" Жида "(1846 г.), то, за влучним зауваженням Д. Заславського, для єврейської красуні російська література робила виняток і тому шпигунові Гіршелю Іван Сергійович подарував красуню-дочку Сару.

Тимофій Миколайович Грановський (1813-1855), ще один молодший сучасник Пушкіна, опублікував в журналі "Бібліотека для читання" статтю "Долі єврейського народу (Від падіння Маккавей по нинішній час)". Сучасність майже відсутня в цій статті, хоча вона поруч, вона стукає в двері, вона вже на порозі нового часу.

Історик Грановський висуває цікаву версію відкупу церков на Україні. Але ось що говориться про єврейський народ: "Дуже недавно сини Ізраїля були серед нашої освіченості найнещасніші японських кожевников. Розсіяні по всіх краях, без батьківщини, без політичного побуту, вони не знаходили у інших народів ні безпечного притулку, ні співчуття своїм стражданням. Церква громила їх своїми прокльонами; народ їх ненавидів, уряду зневажали їх і грабували; навіть вчені, які займалися їх історією, поділяли їх упередження і, здавалося, шукали в літописах цих нещасних вигнанців тільки нових причин ненависті і нових приводів до звинувачення "28. Чудово в цьому уривку повна відсутність місця дії і часу. За цензурних міркувань сцена відсутня, створюється враження вневременности відбувається, порівняння з японськими кожевниками відсуває євреїв на край відомого нам світу, хоча в умовах Росії це порівняння можна було цілком замінити безправ'ям кріпосного стану. А будь вчених мав на увазі Грановський? На російському грунті - це історик В.Н. Татищев і Г.Р.

Державін.

Далі Грановський говорить про "чудний" історії народу, "який, втративши всі умови окремої народності, незмінно проніс через довгий ряд століть і переворотів свої релігійні вірування, свій первісний характер, свої перекази про минуле і надії на майбутнє" 29. Грановський простежує історію євреїв з найдавніших часів. Йому відомо про існування єврейської колонії "Ка-ін-фу" в Китаї або про таке маловідомий факт, як проживання двох груп євреїв - чорних і білих - на Малабарском березі.

З обуренням Грановський пише про середньовічних переслідування євреїв за часів хрестових походів або про жорстокість Іоанна Безземельного або святенництво Філіпа Красивого, який пограбував євреїв і "подарував" відняту синагогу своєму візникові. З гнівом і огидою пише Грановський про становище євреїв в Польщі. І саме тут, з великим тактом, він висуває нову версію відкупу церков на Україні.

Грановський з надією дивиться на майбутнє єврейського народу.

Звичайно, велика частина дослідження молодого вченого є компіляцією з праць істориків Георга Бернгардта Деппінга і Жана Батіста Капфіга, але в частині висвітлення історії євреїв Польщі та Росії (включаючи історію франкістів) він цілком самостійний.

Займаючись історією єврейського народу, Грановський та свою приватну переписку наповнив біблеїзми начебто звернення до сестри: "Я чекаю тебе як Євреї чекають свого Месію ..." 30 Одним з найцікавіших сучасників А.С. Пушкіна був князь Володимир Федорович Одоєвський (1803-1869), філософ, письменник, літературний критик, композитор, музикознавець, вчений-хімік, винахідник, футуролог - фігура майже з епохи італійського Відродження.

Один з останніх Рюриковичів (по батькові), а по матері - син колишньої кріпачки, він поєднував у собі риси високого аристократизму і істинної, що не фальшивої, демократичності. А.Ф. Коні, познайомившись з ним в кінці його трудової і земного життя (Володимир Федорович цікавився судовою реформою), залишив про нього захоплений нарис-спогад: "Озброєний всебічним знанням, жвавим жадібністю допитливого розуму, Одоєвський все життя прагнув до правди, щоб служити їй, а нею - людям. звідси його ненависть до життєвої і з наукового брехні, у чому б вона не виявлялася, звідси його чуйність до потреб і лих людей і розуміння їхніх страждань, звідси його бідність і порівняно скромне службове становище ... "31 у наше завдання не входить дати повну або навіть тільки загальну характеристику творчості письменника. Нас цікавить дуже вузька тема: Одоєвський і єврейство.

До 50-х років за своїми політичними і філософськими поглядами Одоєвський був близький до слов'янофілів, хоча систематично з ними не співпрацював. Його найближчими друзями були Іван Аксаков і Володимир Соллогуб. Діячів демократичного табору бентежив його титул. Сумно відомий факт, коли Н.А. Некрасов вивів карикатурний образ Одоєвського у вірші "Філантроп" (1846), де поставив під сумнів доброту і чуйність князя. Згодом Некрасов заперечував, що Одоєвський є прототипом його сатири, але навряд чи іскренне32.

В епілозі кращого свого твору "Російські ночі" Одоєвський поширюється щодо загнивання Заходу і віри в майбутнє однієї шостої частини світу: "Ми поставлені на рубежі двох світів: протекшего і майбутнього; ми нові і свіжі, і ми не причетні злочинів старої Європи". Рюрикович задає риторичне питання: "Релігійне почуття на Заході? - воно було б давно вже забуте ..." Висновок Одоєвського категоричний: "Насмілимося ж вимовити слово, яке, можливо, тепер багатьом здасться і через деякий час - занадто простим: Захід гине!" (Писано в 1838 р - С. Д) 33. У своїй виносці Одоєвський з гордістю говорить, що в цих рядках викладається вся теорія слов'янофільства. Можливо, це була свого роду полеміка з поглядами Петра Яковича Чаадаєва. І дійсно, в одному з листів до СП. Шевирьову, 17 листопада 1836 князь писав "про дурною статті П.Я.

Чаадаєва ". І йому дуже шкода, що його" Будинок Божевільних "не встиг потрапити в друк.

Бо тоді, з'явившись в один час з философическими листами "Басманного філософа", воно довело б уряду, "що на одного божевільного є теж людина принаймні несумасшедшій" 34.

Але життя виявилося більш складним і Одоєвському довелося багато чого переосмислити після Східної війни. Особисте знайомство з "гнилим Заходом" під час закордонних поїздок, особливо участь його як російського делегата від Імператорської публічної бібліотеки в святкуванні 100-річного ювілею Фрідріха Шиллера в 1859 р в Веймарі, змусило Одоєвського переглянути свої погляди на сенс європейської цивілізації. З цієї точки зору величезний інтерес представляє щоденник Одоєвського, опублікований в "Літературному спадщині" і охоплює останні рокижиття письменника (з 1859 і до смерті в лютому 1869 г.). Будучи прихильником визвольних реформ Олександра II, Одоєвський зайняв центристську позицію, суть якої прекрасно виражена в рядках Олексія Костянтиновича Толстого, у свій час, до речі, працював під керівництвом Володимира Федоровича:

Двох станів не боєць, але тільки гість випадковий, За правду я би радий підняти мій добрий меч, Але суперечка з обома мій жереб таємний, І до клятві жоден не міг мене притягти; Союзу повного не був серед нами - Чи не куплений ніким, під чиє б не став я прапор, Упередженої ревнощів друзів не в силах знести, Я прапора ворога відстоював би честь! 35

Звідси і слабкість цього табору, який не зумів запобігти переходу уряду до репресій вже в кінці 60-х років. До "поступовців" примикали великий князь Костянтин Миколайович, велика княгиня Олена Павлівна, граф П.А.

Валуєв і інші. Це була позиція здорового глузду, яка в російських умовах, при невпинному тиску зліва і справа, ніколи не мала перспектив. Одоєвський писав про себе: "У шаховому клубі ... на мене напали - Лєсков заступився. Адже це дуже забавно: псевдолібералів називають мене царедворцем, монархістом і ін., А відсталі вважають мене в числі червоних" 36. Тому в щоденнику Одоєвського трапляються дивні міркування, на зразок запису від 25 грудня 1866 року про наявність трьох підземних інтриг, що діють проти Росії: політичної, польської, німецької. Або перебільшене уявлення про значення польського визвольного руху. Запис від 4 серпня 1866 р містить наступний пасаж: "Вислів - отруєна поляками - НЕ гіпербола. Вони з пекельним мистецтвом намагалися заразити все ... Бідна, але дурна наша молодь, - прийняла навіть польський катехізис" 37.

Разом з тим Одоєвський поступово відходить від слов'янофільських ідей. Запис у щоденнику від 5 грудня 1861 року про газеті "День", що видається І. Аксаков з 1861 по 1865 р в Москві: «Читав" День "- що за пустоголосіца! жодної живої думки, а лише слов'янофільське ріторство і французька гра словами ». У паперах Одоєвського зберігся незакінчений відповідь Костянтину Аксакову, що має назву "Хмільне дитя", з епіграфом з творів К. Аксакова: "Серденько народ, миленький народенька". Цей же епіграф князь використовував для незакінченою різкої статті "Стрілецьке тлумачення про загальне розбещенні", де князь виступає з апологією Петра I, ставлення до якого, до речі, прийнято вважати пробним каменем в полеміці між "західниками" і "почвенниками" аж до наших днів. Через спільну знайому Володимир Федорович з'ясовував у І.С. Аксакова: «Чи прийме він від мене заперечення самого кореня" Дня "» (запис від 8 січня 1862 г.).

До цієї ж полеміці відноситься і стаття Одоєвського з єврейського питання. Історія її така. Коли в 1861 р з'явився закон про надання права державної служби євреям, які мають наукові ступені доктора, магістра або кандидата по всім відомствам, Аксаков в статті газети "День" від 16 лютого 1862 р зустрів закон в багнети, висуваючи в першу чергу релігійні причини . Теоретично допускаючи можливість появи євреїв в Уряді сенаті, Державній Раді або взагалі в будь-якому законодавчому установі Росії, Аксаков задає питання про доцільність допускати євреїв на вищі посади та вищі звання. Він висловлює побоювання, що законодавець (т. Е. Юрист), будучи євреєм Моїсеєва закону, може законодательствовать в Росії в дусі Мойсеєвім. "В християнську землю приходить жменю людей, абсолютно заперечують християнське вчення, християнський ідеал і кодекс моральності (отже, все основи суспільного побуту країни) і які сповідують вчення, вороже і протилежне" 38. Кінець статті чудовий саме тим, що Іван Сергійович заперечує ворожнечу з євреями, і визнаючи чудові таланти єврейського народу, відмовляє євреям в правах: "Щиро висловлюючи жаль з приводу їх омані - але ми не можемо бажати для них адміністративних і законодавчих прав в Росії" 39. Варто відзначити, що однакові посилки (в даному конкретному випадку - обдарованість семітського племені) призводять до прямо протилежних висновків. Згадаймо П.П.

Демидова Сан-Донато, якраз вимагає використовувати євреїв на адміністративній ниві. Антисемітизм Аксакова носить суто релігійний характер. Ймовірно, він передбачає, що якщо євреї "відмовляться від помилок", т. Е. Просто "візьмуть святе хрещення", їх кар'єра не буде нічим обмежена.

Відповідь Володимира Федоровича Одоєвського на цю статтю Івана Аксакова зберігся в паперах фонду Одоєвського (№ 17, в палітурці, с. 102- 105) в Ленінградській публічної бібліотеке4 ".

«В.Ф. Одоєвський. "Похід татарщини проти євреїв".

Є багато, друг Горацій, в нашій літературі, чого і не присниться людині Зі здоровим мозком.

Є у нас речі, які були б дуже смішні, якби не були обурливі, і обурливі в такій мірі, що не наважуєшся і повторити їх цілком для спростування, а з боку краснеешь. Нещодавно з'явилася у нас міра надзвичайно розумна, людяна, благодійна, викликана потребами теперішнього часу.

Євреї допускаються до заняття посад в Росії, якщо тільки вони отримали освіту в вищих навчальних закладах. Цією мірою приливає в суспільне життя діяльність обдарованого племені, якого числа в Росії, по Кеппеном, більш мілліона41.

Здається, що просто, що природніше цього заходу, що згідно зі здорова політика і з почуттям любові християнської, нікого не відкидає, так йдуть на роблення людям, відчуженим від спілкування з іншими людьми, вимушеним вдатися до прихованості, до обману, крутійство для свого охорони від безглуздих упереджень, підозр, наклепів, людям, які зберегли, незважаючи на всі утиски, чудові здібності до всіх родів наук і мистецтва; таким людям кажуть: шлях вам відкритий, шлях відродження, прийдіть, вчіться, утворіть себе, освітою кличте свою моральність, зробіться добрими громадянами, вашу стислу егоістіческую діяльність зверніть на користь загальну і отримаєте винагороду свою, працівники одинадцятої години.

Здається, одне почуття могло збудитися такою мірою: почуття подяки і готовності сприяти мудрому предначертанию.

Але не так ця справа була зрозуміле деякими на біду російськими, або принаймні, що видають себе за руссского журналами.

"День" № 19, відклавши піклування про все іншому іншому, вжив своє досужество до відшукання єдиного, може бути, місця, де б вжити іновірця було б непорядних, знайшов, дуже радий і з комічною гордістю пропонує наступний вигадливий питання: "Як же це , каже він, ви допускаєте євреїв в усі відомства; невже ви його допустите і на таке-то місце? " Ми могли б прислужитися цій візантійській діалектиці на Пошехонський їхати різними подібними питаннями, наприклад: Всякому вільно вступати в військову службу, Отже, ви допускаєте сліпого і кульгавого. Всякому вільно писати і друкуватися, стало бути, по-вашому, можуть писати і безграмотні, що не вміють ні читати, ні писати ... »(Переписано з рукописи, зі збереженням особливостей орфографії, пунктуації та погоджень оригіналу).

Ця чудова стаття залишилася не тільки ненадрукованою, але і незакінченою.

В архіві Одоєвського взагалі зберігаються десятки статей, розпочатих і незакінчених. З гордістю він писав про себе, що він трудівник, і його архів це підтверджує.

Кілька прикро, що настільки ясно висловлену думку з єврейського питання своєчасно не вийшло в світ. Ймовірно, у Володимира Федоровича була можливість виступити в колективному листі російських письменників з приводу публікації Володимиром Зотов в "Ілюстрації" (1858) юдофобської статті про двох євреїв-журналістів - І.А. Чацкіна і М. Горвиць, але цього він не зробив. Під колективним протестом стоять підписи трьох Аксакових - Івана, Костянтина і Сергія. Відомо, що підписи збиралися наспіх і багато хто не встиг приєднатися. Цілком можливо, що Володимира Федоровича не було в Росії в той час. Сам же він перебував в особистих і дружніх стосунках з багатьма євреями, наприклад з братами Антоном і Миколою Рубінштейнами, відомим віртоузом-віолончелістом і композитором Карлом Юлійовичем Давидовим, з сім'єю композитора Олександра Миколайовича Сєрова (він був єврейського походження - мати його з сімейства сенатора Таблиця; єврейкою була і дружина Сєрова - Валентина Семенівна, уроджена Бергман). Оперу Сєрова "Юдіф" він вважав геніальною. Але наведена стаття - єдина, цілком присвячена єврейського питання, беручи до уваги розкиданих по листам і творам Одоєвського біблійних сюжетів або образів.

Сама назва статті Одоєвського "Похід татарщини проти євреїв" відразу ж направлено проти таких ідей слов'янофільства, як захоплення допетрівською Руссю і навіть - прийняття за благо татарського ярма, відгородившись Давню Русь від Заходу.

Втім, Одоєвський був не самотній. Так, М.Л. Магніцький в статті "Доля Росії" проголошував: "Росія не сумує про те, що був татарський період, який видалив Росію від Європи ... Вона радіє тому, бо бачить, що гнобителі ея, татари були рятівниками ея від Європи. Пригнічення татарське і віддаленість від Західної Європибули, можливо, найбільшим благодіянням для Росії "42. Це те, що П.А. Валуєв називав" слов'янофільських онанізмом "43. Валуєву вторить граф Олексій Толстой в листі до Б.М. Маркевичу:" Ненависть моя до московського періоду - якась ідіосинкразія, і мені не потрібно приймати якусь позу, щоб говорити про нього те, що я говорю. Це не якась там тенденція, це - я сам. І звідки це взяли, що ми антиподи Європи? Над нами пробігло хмара, хмара монгольське ... Мені здається, я більше росіянин, ніж всілякі Аксакова і Гільфердінг ... "44 Або в одному з віршів у Олексія Костянтиновича проривається:

І ось наковтавшись татарщини всмак

Ви Руссю її назвете! 45 Втім, у В. Даля сказано простіше - "Це суща татарщина! Мамаевщіна, свавілля, насильство" 46.

Не можна сказати, що Володимир Федорович був набагато випередив свій час: міркування про те, що євреї повинні освітою виправити ( "підняти") свою моральність - це відгомін тієї критики на адресу єврейства, яка лунала з правого табору. Або думка перетворити на загальну користь "егоістіческую діяльність". Але головне все ж не в цьому, а в бажанні допомогти "гнаному племені" і підтримати уряд в проведенні в життя нового законодавства. І треба сказати, що В.Ф. Одоєвський був не самотній у своїх поглядах. У пресі на користь євреїв висловився і Н.С.

Лєсков. Його син писав, що він в перші роки свого письменства виступив гарячим опонентом І.С. Аксакова в питанні надання прав "нащадкам Мойсея, що живуть під заступництвом законів Російської імперії" 47. Стаття була опублікована в "Північної бджолі" в 1862 г. (№ 70, 13 березня) як передова. Звертаємо увагу на те, що редактором "Північної бджоли" був горезвісний Тадей Булгарін, в цей час загладжується антисемітські гріхи молодості: його ім'я присутній серед "поважних" авторів, котрі висловлюються проти юдофобських статей "Ілюстрації". Н. Лєсков писав:

"На думку Дня, новий закон про євреїв зрозумілий не так, як слід. Редакція ніяк не хоче примиритися з думкою про допущення освічених євреїв на службу по всіх відомствах. За її переконанням, це неможливо, в такій же мірі, в якій неможливо припустити, наприклад, єврея обер-прокурором Святійшого Синоду ".

Далі Микола Семенович іронізує над слов'янофілами, для яких "саме допущення євреїв до державної служби було б ніщо інше, як фікція, смішна і не гідна народу. Г. Аксаков вже не в перший раз захопився своєю любов'ю до російського народу і випускає з виду, що в справах, що мають суспільний інтерес для країни, можна очікувати повного співчуття всіх осіб, що населяють цю країну і зацікавлених в її положенні, незалежно від племені, сповідання і кольору ". Про євреїв написано тепло, автор віддає данину їх талантам, попутно посміхаючись над історичними екскурсами націоналістів: "Розумне і здатне єврейське плем'я, розсіяне на поверхню землі, живе в Росії дуже давно, і ніколи ще не користувалося повним цивільним рівноправністю не тільки з російськими, але навіть з іноземцями, наїжджає в незліченній числі, заради освіти скорботних головами чад землі російської ". Автор патетично запитує: "Невже р Аксаков так мало вірить в народний сенс і сумнівається, що в російській суспільстві не дістане розуму скористатися прекрасними даруваннями євреїв, не привертаючи їх до посад по Святому Синоду і не підпорядковуючи російського життя єврейського домінування?" Але, на жаль, Іван Сергійович як у воду дивився. Минуло не так багато часу і головою Святійшого Синоду став єврей, правда хрещений. Йдеться про Володимира Карловича Саблер-Десятовский (1845-1929), дійсний таємний раднику, статс-секретарі, члені Державної ради, доцента на кафедрі кримінального судочинства Московського університету і голові Святійшого Синоду в 1911-1915 рр.!

Царювання Олександра II було, навіть за визнанням "Єврейської енциклопедії", найсприятливішим періодом історії Російської імперії. Але ліберальні реформи були припинені вже в 70-і роки. І не останню роль в цьому зіграли праві органи друку "День" і "Русь" Івана Аксакова, прямі попередники Суворінскій "Нового часу". Але ось дивовижна річ, одного разу "День" опублікував вірші одного з самих крайніх західників, і вельми антипатріотичного змісту:

Як солодко - вітчизну ненавидіти І жадібно чекати її уничтоженья! І в руйнуванні вітчизни бачити Всесвітню зоряницю возрожденья (1834) 48.

Йдеться про Печерін Володимир Сергійович (1807-1885), батька Печерін, якому Олександр Герцен в "Минулому і думах" присвятив чимало натхненних сторінок. Батько Печерін - один з перших російських емігрантів, може бути, один з перших "невозвращенцев".

Друг Станкевича і Грановського, він зберіг про них теплі почуття на чужині. У 1835 р він був призначений екстраординарним професором грецької словесності Московського університету. За словами Івана Аксакова, Печерін з'єднував у своїх лекціях чудову ерудицію, живе поетичне обдарування і чуйно відгукувався на сучасність. У червні 1836 року він назавжди залишає батьківщину. Ще під час першої навчальної поїздки за кордон він писав своєму другові А.В. Нікітенко: "Один за одним північні варвари повертаються в свою орду ... Що ж стосується до мене, то я сподіваюся, що Бог в нескінченному милосерді своєму не дасть мені скоро побачити безплідних полів моєї безнадійної батьківщини. Друзі! Друзі мої! Я поїду звідси ..." 49 Будучи людиною глибоко віруючою, Печерін в своєму знаменитому вірші "Як солодко вітчизну ненавидіти" вдається до біблійних асоціацій, в першу чергу з книги пророка Ісаї.

Печерін залишився за кордоном і прийняв католицтво. Більш того, згодом він прийняв і духовний сан. При вивченні психології російської інтелігенції звертає на себе увагу постійна тяга до католицизму - П.Я. Чаадаєв, B.C. Печерін, B.C.

Соловйов ... Разом з тим всі перераховані "відщепенці" були безсумнівними філосемітом.

Спроба літературного повернення Печоріна на батьківщину в певній мірі випадкова. У 1865 р в Дубліні батько Печерін, переглядаючи російські періодичні видання, в одному з номерів «Дня», що видається Іваном Аксаковим, натрапив на ім'я свого університетського товариша Ф.В. Чижова. З Дубліна на ім'я Аксакова прийшов лист, яке з докладними коментарями було опубліковано в № 29 "Дня" за 2 вересня 1865 р

Зав'язалася листування з Ф.В. Чижовим і А.В. Нікітенко. Сам же Печерін почав писати мемуари, які лише в останні роки були опубліковані полностью50.

Цікаві погляди Печоріна - західника і католика - на єврейство, в якійсь мірі близькі поглядам Т.Н. Грановського, з яким, нагадаємо, він був дуже дружний. Уривок, який ми наводимо, був написаний в липні 1872 г. Владимир Сергеевич писав про кризу християнської ідеї, про християнство, доведеному до абсурду до більшої слави єврейства:

«Яке торжество для іудеїв! Отже вони пережили свого лютого ворога! Ось цей вискочка з їх же сім'ї. Ось це християнство! Воно прошуміло кілька століть, пролило потоки крові в безглуздих війнах, спалило мільйони людей на вогнищах, а тепер воно здихає від старечого знемоги перед очима цих же самих іудеїв. А у них все залишилося як і раніше: вони не застаріли - вони вічно юні і майбутнє їм належить. Вони всюди блищать розумом - в науці, в мистецтві, в торгівлі; половина європейської преси в їх руках. Закон їх не змінився ні на йоту, вони поклоняються того ж єдиного Бога Авраама, Ісаака, Якова, і на них буквально справдилися слова їх пророка: "Ви будете опікунами, батьками-благодійниками, годувальниками володарів світу. Царі вас будуть носити на руках" і пр. Яке блискуче виконання пророцтва! Якому государю не довелося сказати Ротшильду: "Батьку ти мій, благодійник, поможи, заради Бога, прийшла крайня потреба, полювання смертна, та доля гірка: хочеться воювати, та грошей немає: зроби божеську милість, позич кілька мільйонів!" Навіть сам папа, якщо не помиляюся, не раз вдавався до Ротшильдам (див .: Втор. 15: 8: "Ти будеш давати в борг багатьом народам, а сам ні у кого не будеш займати, ти будеш панувати над багатьма народами, а вони не пануватимуть над тобою "). І навіть наш залізний Микола повинен був схилити перед ним голову і змушений був видати йому маєток Герцена. Великий Бог Моїсеєв! Да воскресне Бог і розбіжаться вороги його нехай побіжать від лиця Його всі ненависники Його »51. Тут ми бачимо не тільки пієтет перед єврейством, а й містичний жах перед незвичайною історією єврейства, бачимо зачатки зародження міфу про всесвітній володарювання єврейства, що у авторів-антисемітів отримало подальший розвиток. І сама історія зі станом Герцена, так потрясла тодішнє суспільство, коли Ротшильд змусив "залізного" Миколи підкоритися банківським законам буржуазного суспільства, стала розхожим місцем у письменників правого лагеря52.

Восторг батька Печоріна перед життєвою силою єврейства у інших авторів перетворюється на нав'язливу ідею страху перед їх нескінченної історією. Ті ж самі слова на адресу єврейства сказав історик Микола Іванович Костомаров (1817-1885), майже сучасник Володимира Сергійовича. Трохи змінена акцентування, і ми отримуємо жахливу картину, частково відтворену згодом Ф.М.

Достоєвським в "Щоденнику": "Що й казати: Євреї народ взагалі надзвичайно здібна і розумний, що сприяв розвитку людської освіченості в більшій мірі, ніж скільки нам представляє досі історична наука ..." Жид любить гроші, найбільше любить Жид гроші ", - повторюється з незапам'ятних часів ця заяложена фраза. Дійсно, і в XII столітті Жид через гроші керував боротьбою Італійських партій, і в XVI столітті Жид вийшов на сцену в геніальному типі у Шекспіра, в його Шейлока, і в XIX столітті той же вічний Жид є в складному образі європейського банкірство. Цей вічний Жид зловив слабку струнку світу і тримається за неї і водить світом, і світ був обманутий: світ думав, що Жид у нього під п'ятою, а сам не почув, як опинився у Жида на прив'язі. Іудей робить дивну боротьбу з історією: історія засуджує його на невігластво і запустіння поневоленого стану, - іудей робиться великим філософом, поетом, композитором; історія викидає його з колії людського розвитку, - юдей прокладає собі власний шлях, заходить вперед і дивиться іронічно на це розвиток, кажучи сам собі: "ідіть, ідіть, боріться ... я буду дивитися і чекати, і всі для мене; безумці, ви не знаєте , що працюєте, терпите для мене, зневага, забитого, обпльованого, брудного Жида ". Історія не раз загрожувала стерти Іудейське плем'я з лиця землі, і на зло історії, Іудейське плем'я поширюється по всіх кінцях землі ... Він не дорожить вашою думкою ...: він вас зневажає справою. "Іудеї вище від усіх племен земних", думає він і доводить це своєю гігантською боротьбою з роком, перед яким падали під прах найсильніші племена землі. І що чекає цей народ в майбутньому? »53. Відповідь, яку дає Костомаров, гідний захоплення і зараз: "Що якщо наше цивілізоване суспільство, після важкій боротьби зі своїми недоліками і пристрастями, кидаючись то в один, то в інший бік, доходячи майже до відчаю і втративши віру в свою моральну міць, звернеться до цього колись відкинули люди народу і закличе його, як колись наші предки варягів, влаштувати у себе наряд? "54 чи не правда, прекрасні слова, та й до того ж віднімають пріоритет Достоєвського, нібито пророчо сказав:" Жиди погублять Росію ". Правда, пошуки цієї цитати не привели до позитивних результатів: Федір Михайлович не писав і не говорив цих слів, але подібне за змістом можна витягти з "Щоденника". Цікава для психолога деталь: Костомаров дружив з Д.Л. Мордовцева, одним із світочів російського філосемітизму. Останній зауважив, що Микола Іванович уникає говорити про Саратовському справі, недобросовісним експертом якого він бил55.

Я взагалі думаю, що треба ставитися спокійніше до словесних викрутасів. Один з апостолів слов'янофільства А.С. Хомяков в полеміці з братами Киреевскими з приводу статті І.В. Киреєвського "Про характер освіти Європи та його ставлення до освіти Росії", торкаючись фрази про те, що "християнське вчення виражалося в чистоті і повноті, в усьому обсязі громадського та приватного побуту давньоруського" 56, мав мужність запитувати: "В який же час? в епоху чи кривавого спору Ольговичів і Мономаховичів на півдні? в епоху чи, коли московські князі ... вживали російське золото на підкуп татар і татарське залізо на знищення своїх російських суперників? в епоху чи Василя Темного, осліпленого найближчими родичами і вступило в свою отчину за допомогою полчищ іноземних? Або при Івані III і його сина-двоєженця? "57 Мабуть, у Хомякова занадто багато особистостей - князів, не вони становлять основу народну. Незрівнянно більше обтяжливо читати інші рядки, написані аж ніяк не русофобом: «Безперечні факти вказують, що в російській народі, при багатьох проблиску чудових якостей, виявлялася черствість і грубість, відсутність співчуття до нещастя: татари брали багатьох росіян в полон і привозили їх, пропонуючи викупити , але найчастіше вивозили назад, тому що їх не викуповували співвітчизники. Уряд збирало з народу особливий податок, званий "полоняночнимі грошима", для викуплених полонених, але ці гроші крали без жодного докору ... Разом з тим і в сімейному житті панував грубий розпуста ... на статеві відносини російські дивилися з абсолютно тваринної точки зору, і тому нерідкі були кровозмішення свекром з невістками, братів з сестрами, навіть батьків з дітьми ... »58 Далі йде посилання на патріарха Філарета:" Багато російські люди поімают за себе сестри свої рідні ... а інші де і на матері свої зазіхають блудом і одружуються на дщерью і сестер , їжаки ні в поганих і необізнаних Бога не знаходиться, а інші дружини свої в грошах закладають на терміни, і віддають ті своїх дружин в заклад мужі їх самі, і ті люди, у яких вони бувають в заставі, з ними до терміну, поки якої дружини чоловік не викупить, блуд творить беззазорний; а як тих дружин на строк не викуплять, вони їх продають на злодійство ж і в роботу всяким людям ".

Нижче описується церковне життя, де сорок сороков московських церков не рятували від П'яні й брутальні попів. Коротше, по російській приказці: "Який піп, такий і прихід". Цим страшним огудником російських звичаїв був Микола Іванович Костомаров59. Один з критиків підсумовував його погляди на російську історію так: "Костомаров піддав істинному нарузі все, що в російській історії має незаперечне право на повагу істинно російських людей, починаючи з перших князів, які для нього тільки розбійники і грабіжники. Володимир Мономах, Василько, Андрій Боголюбський - це люди корисливі, жорстокі, здатні на мерзенне злочин. Дмитро Донський - боягуз, людина нешляхетний; Пожарський, Мінін, Скопин-Шуйський - особи двозначні, корисливі, брехливі і т. п.

Самопожертву Сусаніна - міф, т. Е. Факт, ніколи не існував ... "60 Інший може подумати, що Костомаров - Писарєв історичної науки. Це не так." Писаревщина "- легка дитяча хвороба, яку переживають більшість інтелектуалів. У Костомарова - аналіз зроблений на підставі сухих літописних та інших документів, які оскарженню не підлягають.

Голосну прихильність єврейства демонструвало дуже мало російських інтелігентів. Зате в приватних листах і щоденниках, де не треба було приховувати свої думки, де самоцензура була ослаблена, раз у раз виявлялися антисемітські ноти. Ось, наприклад, А.І. Герцен (судячи по одній замітці в "Єврейської старовини" - єврей по материнській лініі61), публікуючи зрідка в "Полярної зірки" і в "Колокол" співчутливі кореспонденції про становище євреїв в Польщі, в одному з листів до Огареву вибухає філіппікою проти "шістдесятників" з несподіваною "родзинкою" юдофобії: «Тут все - і Бакст, відмикається від своїх слів, сладкоглаголівий, семітичний" Мурою "Венера - і пердословний Елпідін. Сопля Вормс і гній Сєрно-Соловьевіча, жіденята, каченята і гулять »62. Чи не відчував Олександр Іванович подяки до "світового єврейства", виручив з чіпких пазурів двоголового орла його "маєтку" ...

Повинен сказати, що і патер Печерін на побутовому рівні не жалував "обраний народ": опинившись за кордоном без грошей, він змушений був закласти одяг. "Жид" (не єврей!), "Варвар!", "Злодій!" дав за операцію всього 8 франків. І майбутній патер вигукує іронічно: "Від цих-то синів Ізраїлю я сподівався порятунку! Salus ex Judaeis est! * (Печерін цитує Євангеліє від Іоанна, 4:22.) 63 Ось ще один з випадків побутового антисемітизму, про який в народі кажуть: "Для красного слівця - не пошкодує і рідного батька". Відомий дотепник і сучасник О. С. Пушкіна, оглянувши картину Олександра Іванова "Явище Христа народу" (перший авторський варіант назви - "Явище Месії" - набагато точніше), не знайшов нічого кращого , як пожартувати: "Сімейство Ротшильда на водах". Варіанти гостроти обіграні у Ольги Форш64. Ім'я дотепника - Ф.І. Тютчев.

Приватне листування і щоденники письменників містять масу цікавих матеріалів по цікавого для нас питання. Ідеальний приклад невідповідності між публічними деклараціями і особистим листуванням - А.І. Купрін. З точки зору нашого дослідження, деякі твори Олександра Івановича цілком вписуються в знайому, мало не сусальную картину благоговіння перед єврейством, скажімо, незначного Г. Мачтета або класика В.Г. Короленка. Я говорю про таких чудових творах Купріна, як "Суламіф", "Жидівка" і "Гамбрінус". З іншого боку, у всіх на пам'яті, який шок викликала публікація декількох листів Купріна і їх аналіз, проведений В. Левітіної. Тих, хто цікавиться Купріним і його відносинами з єврейством відсилаю до цієї работе65.

Якщо ми повернемося знову з табору різночинців в табір аристократичний, то нас вразить щоденник Марії Башкирцевої. Талановита художниця (картини Башкирцевої висять в Російському музеї і в музеї "Карнавал" в Парижі) і автор юнацького щоденника, перекладеного на багато мов світу, вона зберегла активно непримиренне ставлення до єврейства. Запис в "Щоденнику" від 18 серпня 1876 року про одному літньому вечорі в маєтку на Україні: "... пустили кілька ракет і змусили жида говорити дурниці. Жид в Росії займає середнє положення між мавпою і собакою.

Жиди все вміють робити і їх вживають на все "66. Якщо уважно вчитатися у фразу про жида, мавпі і собаці, щось зупиняє. Попосидівши в пам'яті, я витягнув щось аналогічне у автора" принижених і ображених ":" ... знав на своєму віку багато Жидков, часто дратував його (Ісайя Хомича Бумштейна. - С. Д.), і зовсім не зі злості, а так, для забави, точно так же, як бавляться з собачкою, папугою, вченими звірками і ін. "67. теж - свого роду "бродячий сюжет"! на противагу нетерпимості, особливо проявляється в області релігійної, можна привести безліч інших фактів. Найчастіше відбувалася мішанина, внутрішня боротьба, що закінчується по-різному. Дмитро Миколайович Овсянико-Куликівський (1853-1920), історик культури , лінгвіст і літературознавець, автор книги "Психологія національності", яка не втратила значення і до цього часу, сам начисто позбавлений найменшої тіні антисемітизму, розповідає про свого батька, ймовірно, людину добру, але не позбавленому забобонів. Так, він оповідає про появл еніі в їхньому будинку - будинку багатого поміщика - нікого Поппера (на жаль, не вказані ініціали), вихідця з бідної єврейської сім'ї, з відзнакою закінчив медичний факультет. Поппер був домашнім лікарем і репетитором дітей. На цьому Поппера, як і на його друга Марсікані, за словами мемуариста, лежав "відбиток кращої пори 60-х років - чогось світлого, освіченого, гуманного, чогось від духу М. І. Пирогова, який якраз тоді був в розпалі своєї незабутньої діяльності як попечителя "68. Завдяки щедрій матеріальної допомоги батька молоді люди отримали можливість попрацювати за кордоном, в віденських клініках, написати дисертації і стати докторами медицини.

* Порятунок від іудеїв (лат.).

Батько не робив різниці між євреєм Поппером і італійцем Адольфом Домінікович Марсікані - кожен отримав необхідну допомогу. Згодом Поппер працював домашнім лікарем в сімействі Фальц-Фейна в Таврії (засновники заповідника Асканія-Нова).

Помер він під час епідемії тифу в розквіті сил. Батько публіциста М.М. Овсянико-Куликовський був видатним громадським діячем в двох губерніях - Таврійської і Херсонської, де вже тоді виникли складні національні проблеми, але він мав незаперечний авторитет серед російських всіх станів, євреїв, німців-колоністів: за очі вони любовно його називали Микола Миколайович, що в тоді вважалося недозволеною вільністю (норма - "їх превосходительство"). І ось Миколі Миколайовичу довелося вирішувати домашню проблему, з якою з честю він вийти не зміг, - релігійні забобони виявилися сильнішими його доброти. Він посварився і зовсім розійшовся зі своєю сестрою, Єлизаветою Миколаївною, яка вийшла заміж за єврея, доктора Грумберга, "людини вельми поважного", як підкреслює мемуарист. Близько 20 років батько зберігав непохитність, і тільки в старості, вже в 80-і роки, примирився з сестрою та її чоловіком.

Нам уже доводилося цитувати графа Олексія Костянтиновича Толстого (1817-1875).

Треба сказати, що антисеміти з захопленням відтворюють його юдофобські пасажі, які стосуються, по-видимому, до 1849 р .:

Стукають і розходяться чарки, Питний справу зростає, Жиди багатіють, жиріють, Бідніє, худне народ. .... За двісті Мільйон Росія Жидами на відкуп взята - За тридцять срібних грошей Вони ж купили Христа "69.

У листі до Болеслава Маркевичу він аналізує становище селян в своїх маєтках.

Так, якщо в Червоному Розі звільнення призвело до повального пияцтва, то в Погорільцях (дали псевдонім письменника Перовського-Погорєльського) "пияцтво припинилося зовсім - так що євреї їдуть звідти, вважаючи, що невигідно залишатися в такому місці, де не п'ють" 70. Редакція радянського видання зробила боязке примітка, вказавши, що серед власників шинків і трактирів було чимало євреїв.

Адже він писав страшні слова про Росію: "Я прийшов до переконання, що ми не заслуговуємо конституції. Яким би варварським не був би наш образ правління, уряд краще, ніж керовані. Російська нація зараз небагато чого варто, російське дворянство - повне ніщо, російське духовенство - повні канальи, менша братія - канальи, чиновники - канальи ... "Далі цитата звучить настільки сучасно, що кидає в тремтіння:" ... не існує вже і флоту - цих геройських каналій, три чверті яких я б наказав повісити ... армія деморалізована необхідністю вибирати дисципліну або анархію ... "і далі:« Я, на жаль, поділяю думку ... що маєш той уряд, який заслуговуєш, а у нас уряд краще, ніж ми заслуговуємо, тому ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! І це ми ще хочемо повернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові початку і сміємо говорити про гнилому Заході. Якби перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: "Граф! Вибирайте народ, серед якого ви хочете народитися!" - я б відповів йому: "Ваша Величносте, всюди, де Вам завгодно, але тільки не в Росії!" У мене вистачає сміливості зізнатися в цьому. Я не пишаюся, що я росіянин, я підкорююся цим положенням ». Радянська цензура додає примітку до цього пасажу, до речі, частково правильне: «Гіркі слова Толстого про Росію та російською народі викликані насамперед його глибоким невдоволенням соціально-політичними умовами російського життя. Вони перегукуються з відомими словами Пушкіна: "Чорт здогадався мене народитися в Росії з душею і талантом" »71.

Найжахливіший, самий Русофобський епітет про Батьківщину є і в іншого великого поета - "немита Росія".

Дійсно, у графа була мужність написати ці слова. Він взагалі був чоловік переконань: чого вартий один його вчинок, пов'язаний з ім'ям Н.Г. Чернишевського!

Граф не любив "семінариста" і, зрозуміло, не поділяв його поглядів, але на питання Олександра II, що робиться в літературі, він відповів, що "російська література наділу траур з приводу несправедливого засудження Чернишевського". Рідкісний випадок: м'яка людина-імператор перервав свого друга різкій фразою: "Прошу тебе, Толстой, ніколи не нагадувати мені про Чернишевського". Між друзями сталася сварка, але, на жаль, на долю заарештованого це ніяк не позначилося, на що дуже сподівався Олексій Костянтинович.

До речі, полеміка в листах з Маркевичем досить часто стосується національного питання. Охоронець і антисеміт Маркевич мав вислуховувати важкі слова на адресу правих в розпал цькування поляків та інших національних меншин. Для Болеслава Маркевича це було подвійно важко: апостол православ'я, як сказано в будь-якому довіднику, був польського походження по батькові. І ось граф ратує за терпимість, а Маркевич вимагає "нав'язати всіма засобами російську національність" 72.

В іншому місці він дорікає Маркевича в змішанні понять "держава" і "національність".

Звідси зрозуміла і промова Олексієм Костянтиновичем Толстим в Англійському клубі Одеси 14 березня 1869 року, коли він на закінчення підняв тост за процвітання "всієї Росії і її жителів, до якої б національності вони не належали" 73. (Останнє - курсивом в листі Маркевича.) Ці слова, сказані в космополітичної Одесі, були названі Маркевичем сумної помилкою і, звичайно ж, як і передбачав Болеслав Михайлович, чи не були відтворені в газеті Каткова "Московские ведомости". Та й сам Маркевич радіє, що граф - не державний чоловік, бо, перебуваючи на висоті влади, він був би "найлютішим ворогом" 74.

Можна говорити про справжній патріотизм Толстого, без оглядки захищає ідею "єднання".

Розбіжності між друзями носили "державний" характер, але і на рівні літературно-музичному вони брали несподівані форми. Кароліна Павлова перевела "Дон Жуана" Толстого на німецьку мову. Захоплений П.І. Бартенєв (відомий історіограф) намірився замовити знаменитому Дж. Мейєрбера музику на слова романсу з "Дон Жуана", чому рішуче заперечив Маркевич, запозичений з лексики Ріхарда Вагнера деякі пасажі: "Старий жид Мейербер не здатний винайти досить молоду, теплу і яскраву мелодію для цих чарівних слів, точно натхнених Андалузії музою "75. Іншої думки був сам автор: "... якщо б старому єврею (цікаво, у французькому тексті стоїть" єврей "або" жид "?) Захотілося покласти це на музику, я був би дуже задоволений. Ви, мені здається, занадто суворі" 76. Бог милував Маркевича: смерть Толстого врятувала його від презирства одного.

А тепер невеликий відступ. У розпал перебудови з'явився ряд статей в журналах "Москва", "Наш сучасник", "Молода гвардія" та інших подібних виданнях, які стверджували, що головними руйнівниками храмів за радянських часів були євреї. Наприклад, Л.М. Кагановичу ставилося в провину знищення Храму Христа Спасителя та інших споруд в Москві. Абсурдність цього твердження очевидна.

У країні, де все вирішувалося ім'ям Сталіна, навіть "перші учні" були позбавлені права на самостійне дію. Але під час перебування Кагановича "господарем" Москви сталися великі зміни в обличчі міста. Причини цих метаморфоз можна звести до кількох важливих пунктів.

1. Атеїстичне держава категорично не бажала мати ідейного конкурента.

Православна церква аж ніяк не єдина, яка зазнала репресій.

Інші конфесії постраждали не менше, включаючи і иудаистской.

2. Москва стала столицею держави. Перенесення столиці з Петрограда вимагав величезної модернізації.

3. Різко зросло населення Москви, що також було пов'язано з перенесенням столиці.

4. Індустріалізація і розвиток нових видів транспорту вимагали реконструкції міста. Грубо кажучи, те, що зробив префект Оссман в Парижі в 50-70-ті роки минулого століття, робилося в 30-і роки в Росії. Нагадаємо, що клерикали атакували Оссмана за знесення кількох церков у межах міста, а інтелектуали - за зневагу пам'ятками старовини. Але через століття паризькі бульвари стали синонімом міської краси. (Ле Корбюзьє порівняв дії Оссмана з прямими гарматними пострілами в багатовіковій товщі прогнилих вулиць. Сам великий архітектор працював і в Москві, де за його проектом будувалися будівлі аж ніяк не на порожньому місці.) Наприкінці 80-х років Каганович залишив кілька листів і нотаток по приводу знесення храму Христа Спасителя і Сухаревской вежі в своє виправдання перед потомством.

Перший лист було направлено дочки-архітекторові. З листа випливає, що Каганович пропонував спорудити Палац Рад на Ленінських горах. Але пропозиція була відкинута через дальності відстані від Кремля. Після довгих нарад було прийнято рішення про знесення Храму Христа Спасителя. Каганович пише, що у нього були заперечення, пов'язані в першу чергу з острахом торкнутися релігійні почуття населення. Затятим прихильником спорудження Палацу на цьому місці, за словами "Великого Кагана", був голова Моссовета з не менш одіозною прізвищем "т. Іванов".

Питання про храм вирішувалося урядом СРСР під головуванням В.М. Молотова.

При цьому з'ясувалося, що знамениті архітектори Жолтовський, Фомін, Щуко і інші вважали, "що особливої ​​архітектурної цінності Храм не представляє".

Що ж стосується Сухаревской вежі, то і її довго не наважувалися зруйнувати. Справа прискорив той сумний факт, що зі збільшенням потоку транспорту в цьому місці щодня гинуло до 10 осіб. Іншого рішення, крім знесення, не було знайдено.

Каганович посилається на Генеральний план реконструкції Москви, де сказано наступне: "При реконструкції міста практично виникає запитання про ставлення до пам'яток старовини. Схема планування відкидає сліпе схиляння перед старовиною і не зупиняється перед знесенням того чи іншого пам'ятника, коли він заважає розвитку міста. Це, звичайно, не виключає, а передбачає збереження всього найціннішого в історичному або художньому відношенні (наприклад, Кремль, колишній Храм Василя Блаженного і т. п.) ". Далі Каганович говорить про свої заслуги в справі збереження пам'яток старовини. Все це ми залишаємо на совісті "залізного наркома", крім абсолютно справедливою фрази: «Я про це згадую не стільки для самозахисту від деяких чорносотенних випадів людей з так званої" Пам'яті ", скільки для встановлення дійсних фактів історії ...» 77

Але повернемося до Олексія Костянтиновича Толстого. Ось невеликий уривок з його листа другові, імператору Олександру Миколайовичу (серпень або вересень 1860 г.):

"Ваша Величність. ... я ... не має змоги особисто довести до відома Вашої Величності наступний факт: професор Костомаров, повернувшись з поїздки з науковими цілями в Новгород і Псков, відвідав мене і розповів, що в Новгороді затівається нерозумна і суперечить даним археології реставрацію древньої кам'яної стіни , яку вона зіпсує. Крім того, коли Великий князь Михайло висловив намір побудувати в Новгороді церква в честь свого святого, там, замість того, щоб просто виконати це його бажання, вже знесли старовинну церкву св. Михайла, относившуюся до XIV століття. Церква св . Лазаря, относившуюся до того ж часу і потребує тільки в звичайному ремонті, точно так же знесли. у Пскові в даний час руйнують давню стіну, щоб замінити її новою в псевдостарінном смаку. в Ізборську давню стіну всіляко намагаються спотворити непотрібними прибудовами.

Найдавніша в Росії Староладожскій церква, що відноситься до XI століття (!!!), була кілька років тому понівечена зусиллями настоятеля, який розпорядився відбити молотком фрески часів Ярослава, сина святого Володимира, щоб замінити їх розписом, що відповідає її смаку ".

Ця розповідь нескінченний. Ну а як було в першопрестольної, коли в ній не було більшовиків і малого народу? Читаємо в тому ж листі: «На моїх очах, Ваша Величносте, років шість тому в Москві знесли стародавню дзвіницю Страсного монастиря, і вона звалилася на бруківку, як повалене дерево, так що не відламався жодної цеглини, настільки міцна була кладка, а на її місці спорудили нову псевдорусского дзвіницю. Тієї ж долі піддалася церква Миколи Виявленого на Арбаті, ставилася до часу царювання Івана Васильовича Грозного і побудована так міцно, що і за допомогою залізних ломів ледве вдавалося відокремити цеглини один від іншого.

Нарешті, на цих днях я просто не впізнав в Москві чарівну маленьку церкву Трифона Напрудная, з якою пов'язано один з переказів про полювання Івана Васильовича Грозного. Її обліпили огидними прибудовами, заново обробили всередині і доручили якомусь богомазу переписати зовнішню фреску, яка зображує святого Трифона на коні і з соколом в руці.

Вибачте мені, Ваша Величносте, якщо з цієї нагоди я назву ще три будівлі в Москві, за які завжди тремчу, коли їду туди. Це перш за все на Дмитріївці чарівна церковка Спаса в павутині, названа так, ймовірно, завдяки вишуканій тонкощі орнаментовка, далі - церква Грузинської Божої Матері і, по-третє - Крутицький ворота, своєрідне споруда, все в кахлях. Останні два пам'ятники більш-менш неушкоджені, але до першого вже встигли прибудувати ворота в сучасному дусі, ріжуть око за своєю безглуздістю - настільки вони суперечать цілій. Коли запитуєш у настоятелів, за яких підстав виробляються всі ці руйнування і наносяться всі ці каліцтва, вони з гордістю відповідають, що можливість зробити всі ці принади їм дали добровільні Датель, і з презирством додають: "Про колишньої нічого шкодувати, вона була стара!" І все це безглузде і непоправне варварство коїться по всій Росії на очах і з благословення губернаторів і вищого духовенства.

Саме духовенство - страшенний ворог старовини, і воно присвоїло собі право руйнувати те, що йому належить охороняти, і настільки воно вперто в своєму консерватизмі і мляво за частиною ідей, настільки воно старається по частині винищення пам'яток.

Що пощадили татари і вогонь, воно береться знищити. Вже не розкольників чи визнати більш освіченими, ніж митрополита Філарета?

Государ, я знаю, що Вашій Величності не байдуже те повагу, яке наука і наше внутрішнє відчуття живлять до пам'ятників старовини, настільки нечисленними у нас в порівнянні з іншими країнами. Звертаючи увагу на цей безприкладний вандалізм, який прийняв вже характер хронічного шаленства, що змушує згадати про візантійських иконоборцах, я, як мені здається, дію в видах Вашої величності, яке, дізнавшись про все, напевно, зглянеться над нашими пам'ятками старовини і строгим указом запобіжить небезпека їх систематичного і остаточного руйнування "» 78.

Слово Михайлу Васильовичу Нестерову: "Після повернення з Кавказу мені довелося вперше засідатиме в комісії храму Христа Спасителя. Двадцять років існувала ця курйозна комісія. Зазвичай почесним головою її був московський генерал-губернатор.

У числі їх був і вів. князь Сергій Олександрович ... Засідання почалося і пройшло в ознайомленні мене в загальних рисах з тим, що було зроблено (вірніше, чого зроблено не було) за минулі двадцять один рік. У двадцяти томах було викладено це хронологічне бездіяльність, в продовженні якого храм Христа Спасителя, його розписи гинули.

До мого приходу загибель дійшла до межі. Кращі картини Семирадського, Сурикова, Сорокіна лупілісь. Фарба на них висіла клаптями. Копоть покривала всі стіни храму густим шаром. Треба було діяти, проте всім діям вміло ставилися протидії особами, в цьому зацікавленими ... Швидше, ніж ми думали, наступили події, які всьому поклали край. Комісія розпалася сама собою, а храм Христа Спасителя, його живопис вмирає природною смертю "79.

Знову повертаємося до Олексія Костянтиновича Толстого. У нього був гострий погляд, і те, що переглянули перші поети Росії та Польщі, побачив він. В "Кримських нарисах" (1856-1858) ми з подивом читаємо такі рядки:

Важкий наш шлях, твій бідний мул Втомився топтати терен злісний; Поглянь наверх: щось не аул, Гнізда орлиному подібний; Те ціле місто; смолкнул гул Народних свят і торгівлі, І вітер тління подув На Богом прокляті покрівлі. За днів глибокої старовини (Говорить народна скрижалі), За днів неволі і печалі, Сюди Ізраїлю сини Від ярма чужого бігли, І град виник на висях гір. Забувши батьків своїх ганьба І гіркий полон Єрусалима, Тут мирно жили караїми; Але чекав їх давній вирок, І впала тяжкість Божа гніву На гілка караного древа. І місто вимерло ... 80 "

Так, це Чуфут-Кале, Єврейське місто, це Крим, де століттями жили кримчаки і караїми. І вищенаведений уривок, який вперше був опублікований в "Руській бесіді", так і називався "Чуфут-кале". Це дивовижний вірш зобов'язана своєю появою знайомству Толстого з караимским рабином Соломоном Абрамовичем Бейм (1817-1867), автором книг "Чуфут-Кале і караїми" (СПб., 1861) і "Пам'ять про Чуфут-Кале" (Одеса, 1862). У листі від 28 листопада 1858 р своєму двоюрідному брату Н.М. Жемчужникову Толстой із задоволенням писав про знайомство "з одним з найосвіченіших і найприємніших людей, а саме з караимским рабином Бейм. Він написав історію караїмів, яку хотів прочитати в Сімферополі. Історія ця надзвичайно цікава і безстороння ..." Толстой радить братові негайно "тиснути її без пощади "в університетській тіпографіі81. Соломон Абрамович надихнув Толстого і на інше дивне вірш, що датується літом 1856 р .:

Увійдемо сюди; тут між руїн Живе знайомий мені рабин; За днів пройшли, бувало, Бачив я часто старого; Для пізніх років він бадьорий чимало, І перегортати рука Старовинних хартій не втомлюється. Коли вдалині ревуть вали І дикий кіт, нявкає, бродить, Талмуда ворог і Каббали, Всю ніч в молитві він проводить ... 82

Олексій Костянтинович дещо перебільшив ворожнечу Хахам до Талмуду (про Каббалу взагалі нічого говорити). Справа в тому, що рабин Бейм ратував за зближення з раввіністамі, викликавши невдоволення своїх одноплемінників. Бейм знав безліч східних і європейських мов, відрізнявся рідкісною добротою і терпимістю. Помер він в Петербурзі, куди приїхав за завданням Імператорського географічного товариства, виконавши 12 дерев'яних муляжів, що зображали старовинні караїмські типи в оригінальних костюмах. Особистість, безумовно, чудова і не випадково залишила слід у творчості поета83.

На балансі антисемітів в результаті залишиться кілька строф А.К. Толстого про відкупах, про процвітаючому питній справі, від якого жиди багатіють і жиріють, а російський народ бідніє і худне, і, здається, все.

Через кілька десятиліть інший поет, до речі, зобов'язаний багатьом Козьми Пруткова, дав таку відповідь:

Чому на Русі Стала життя не легка? Хоч дитини запитай, Хоч запитай старого, І відповідь прозвучить, Як загальний сполох: Винен в цьому жид, У цьому жид винен! Якщо всюди росте тільки чортополох Якщо бідний народ, Якщо клімат наш поганий, І всюди дифтерія Заражає, як отрута, Винен в цьому жид, У цьому жид винен! .... Жид йде! Жид прийшов! І жидам рахунку немає; Жид - джерело всіх зол, Жид - причина всіх бід, Жид, червоній за наш сором, За наш особистий розпуста ... Винен у всьому жид, Жид у всьому винен! ..

Ці рядки належать поетові Дмитру Дмитровичу Мінаєву (1835-1889), завжди ставився з повагою до єврейського народу. Відомий пародист і перекладач, він неодноразово писав на єврейську тему. Так, він талановито пародіював "Єврейську мелодію" Льва Мея ( "єврейсько-російська мелодія"), переклав "Мойсея" і "Дочка послів" Альфреда де Віньї, "Вічного жида" Ніколауса Ленау (Стреленау), "Єврейську пісню" Баррі Корнуолла, поему А.

Шамиссо "Шукач істини", де один з героїв - філософ Мойсей Мендельсон.

Особливо багато він перекладав австрійського поета Людвіга Франкля: "Квіти Іудеї", "Останній первосвященик", "Суботня пісня" та ін. Переклав вірш Л.О. Гордона "Братам" (1873). Створена ним за мотивами талмуда легенда "Нахум Иш Гамза" вперше була опублікована в 1880 р в журналі "Чутка"; потім передрукована в "Русском єврея" (№ 12, 1880) і в "тижневий Хроніці сходу" (№ 28 1888).

Так, дійсно, "жид" багато в чому винен, але "винен" і в хорошому.

Вищезгаданий Д.Л. Мордовець, автор історичних романів і статей на захист єврейства, на питання про перспективи сіонізму на зорі цього руху відповів досить пророчими словами. Ставлячи єврейську інтелектуальність незрівнянно вище античних еллінських зразків, він писав: «... євреї дали нам щось більше, саме: найбільшу з книг - Божественну книгу. Євреї ... виділили зі свого багатого запасу духовної сили дві релігії: мусульманську і християнську. За ці великі духовні дари, якими єврейський народ збагатив весь цивілізований світ, - цей світ зобов'язаний, рано чи пізно, заплатити свій неоплатний борг народу, духовна міць якого не вичерпалася протягом тисячоліть - повернути йому втрачену їм батьківщину, безбожно пограбовану насильством. І я глибоко переконаний, що, отримавши назад у своє володіння всю (курсив мій. -С. Д.) Палестину, єврейський народ, при його надзвичайною обдарованості і вражаючою енергії духу, створить могутнє і багата держава там ... І це збудеться, я цього глибоко вірю, не загине той народ "в задусі", який під страшним гнітом проніс свої ідеали через тисячоліття і через ріки крові »84.

XIX століття - час загостреного сприйняття передовими російськими людьми національного питання, "єврейського питання" зокрема. Це ж і час численних кримінальних справ про ритуальні вбивства, особливо в Західному краї. У наступному нарисі ми зупинимося на "творчості" одного з адептів теорії всевладдя світового кагалу, фігурі суперечливою, бездарної, на чиїй совісті (і літературної, і людської) лежить вина за серію "кривавих наклепів" - І.І. Ясинського. Однак, як ми побачимо, передова російська література була по-справжньому непідкупна.

Свідчення тому - творчість одного з старших сучасників Ясинського.

Петро Дмитрович Боборикін (1836-1921), один з найбільш найосвіченіших людей свого часу і вельми плідний письменник, що зробив вплив на І. Ясинського, що і зазначалося критиками. Якраз між двома антисемітськими романами учня, про яких мова вище, в 1894 р, Боборикін написав роман "Перевал". Нагадаю, що герой, семидесятник, повернувшись після довгої відсутності в Москву, потрапляє в суспільство так званих інтелігентних людей, які відкрито займаються "жідоедством":

«Хіба в перший раз чує він ті ж витівки. Перш цим пробавлялися одні "гасільнікі", тепер все: чиновники і професора, офіцери і студенти, художники і світські шалапути, люди похилого віку і діти »85. Оскар Грузенберг про цей час сказав чудову фразу: "Натовп ренегатіков і повсталих з трун смердючих Лазарів, в передбачення успіху, відгукуються їм співчутливим виттям і вимагають негайного, притому нещадного, засудження всього того, що ще недавно осявало і фарбували невеселу нашу дійсність" 86.

Один з "антигероїв" - професор Шахматов (його прототипом, ймовірно, був С.Ф.

Шарапов, видавець, публіцист, винахідник). Боборикін був вхожий в московську професорську і купецьку середу, звідси він запозичив персонажі і положення своїх романів. Не виключено, що частина "розмов" його романів були підслухані письменником в будинку професора Бугаєва, батька Андрія Белого87. Крім того, Шахматов - прізвище видатного лінгвіста, але на таке відкрите вказівку прототипу Боборикін навряд чи міг піти. А вірніше за все, "Шахматов" запозичене з назви підмосковного маєтку Шахматова, що належав професору А.Н. Бекетову, дідові А.

Блоку. Нагадаємо, що Бекетов був у великій дружбі з Д.І. Менделєєвим, про який розмова буде нижче. Шахматов проповідує расову нетерпимість до євреїв і задовго до робіт Альфреда Розенберга і нюрнберзьких законів виносить вердикт: "Маски треба здирати ... Він цивільний генерал, з стрічкою через плече! А для мене він - формений жид! Я кров цю дізнаюся в якому завгодно коліні ... Федір Германович, здається, Німчур по батькові ... а по матері справжній русак ... Але дід їх був з вихрестів. кров-то, кров - гостра. Вона себе зараз видасть ... У сотому коліні себе видасть "88.

Роман П.Д. Боборикіна з'явився якраз після наказу великого князя Сергія Олександровича про висилку з Москви евреев89. За два роки з Москви було вислано, мабуть, понад 38 тис. Чоловік.

Факт висилки і жорсткість в питаннях "смуги осілості" в професорської середовищі викликають задоволення: "Стало бути ... навколо них будуть тепер обводити такі кола ... звужувати їх і звужувати?

Як в деякого роду чистилище? Ха-ха! "Товариство поставилося до" цієї суворої расової цькування "цілком схвально:" Стало, їх замкнуть на просторі шести або семи губерній, і ніякого ходу з цього залізного кордону не буде? "" Замкнуть, замкнуть! - вибухнув Сидоренко, і від сміху його широкі груди пішла ходором ... - Знаєте ... у одному величезному путині. І нехай варяться у власному соку "90.

Розмова ведеться то по-російськи, то по-французьки - все ж інтелігенція.

Обурений герой - Лижин - доводить до абсурду висловлювання мракобісів: вони, ймовірно, мають на увазі поселити євреїв на безлюдному острові або викинути їх в море (останній приклад відтворює розмову С.Ю. Вітте з царем Олександром III).

Однак суспільство не схильне сприймати гумор і відповідає устами юдофоба: "Ось була б благодать!" - смачно і чітко вимовив Шахматов91. І так само "смачно" схиляються і схиляються слова "жид", "німець" або "поляк" в залежності від складу товариства. Дістається і євреям-колоністам і знову йдеться про проблему прихованого "єврейства", початок якої ведеться від французьких антисемітів, які запідозрили самого папу Лева XIII в таємному єврейство. Як відомо, політика обрусіння Москви, що проводиться великим князем Сергієм Олександровичем, торкнулася і вивісок. Міська влада зажадали писати справжні імена і прізвища власників. Русифіковані єврейські імена та прізвища зазнали переслідувань.

Задовго до бойкоту єврейських магазинів в Німеччині цей досвід був проведений в першопрестольної. Апологет антисемітизму професор Шахматов стверджує, що в семіхолмной Москві оселилися два царства: іудейське і ізраїльське, а після вигнання євреїв настане відпочинок. Петербурзький гість "з грайливо-п'янкими очима" підхоплює: "... бачу, що і у вас всіх цих лже-російських і лже-германців вивели на свіжу воду ... Зільберглянц - кравець ... Але мені цього мало ... Ти - Мовша Ісаєв. Так ти і повинен значитися ... Або якась Парфьонова - власниця каси позичок ... Як би не так! Ти - Рифка Мордохеева! Ха-Ха! - Обидва голосно засміялися "92. Боборикін добре знає московську життя і знає, що купецтво, хоча і страшилася єврейської конкуренції, не бажало вигнання євреїв. І один з гостей вказує, що під Москвою, на Оці, є село з 3 тис. Душ, і всі вони отримують роботу від магазину готового одягу, що належить єврею. Нехитрий купчик робить висновок: байдуже, хто власник цього магазину, бо без нього все село приречене йти по світу. Такі закони економіки, це розуміє простий торговець, але не професор Шахматов, що стоїть на своєму - і без єврея проживуть, як до цього жили. Але впертий купець за словом в кишеню не лізе і стверджує, що до приходу єврея село бідувало!

Цей антисемітизм без кінця і краю, без всякого здорового глузду викликав подив: звідки йде ця звіряча юдофобія? Ні соціологічні, ні політичні, ні релігійні міркування не могли привести до настільки сумного результату. Адже один з персонажів "Перевал", молодий адміністратор, пропонує вирішити проблему найпростішим способом - "євреїв треба смажити у власному соку". Що це? Боборикін дає відповідь в одному зі своїх оповідань "З вбивцею". Жінка-лікар, психіатр, розповідаючи про так званому "резонує божевілля" (manie raisonnante), наводить приклад юдофобії як одного з видів "колективної резонуючій манії". Боборикін в уста сучасного йому психіатра вкладає такі слова: "... тут і там, різні індивіди, схильні до хворобливого резонерству, отримують посилений заряд, і іудофобія робиться у них постійним афектом. Такий антисеміт, якщо ви тільки з ним раз заговорили, коли б і де б вам потім ні зустрівся в суспільстві, не може буквально розкрити рот, щоб третє чи четверте слово його не було б забарвлене в той же колорит.

Трапляються навіть і такі, що не в силах говорити рішуче ні про що інше. І ми маємо право вважати це грунтом для manie raisonnante. Такі маніяки можуть вважатися за абсолютно нормальних до тих пір, поки в їх викриттях є подобу логічного зв'язку ... "93 В одній з ювілейних статей, присвячених Боборикін, єврейський рецензент знайшов прекрасну форму для висловлення подяки письменникові:" За правдиве слово про юдофобії, яке є в той же час добре слово про євреїв, ми повинні тепер сказати маститому ювіляру наше сердечне спасибі "94.

Але, слава Богу, світ складається не тільки з літературних і справжні професорів Шахматова. Нижче піде мова про професора, чиє ім'я нерозривно пов'язане з історією російського філосемітизму.

Михайло Михайлович Філіппов (1858-1903) народився на Україні, в селі Вікнине Звенигородського повіту Київської губернії, в сім'ї відомого в свій час письменника, юриста і видавця Михайла Авраамовіча Філіппова (1828-1886). Народився він в маєтку, що належить його дідові по матері - Л.С. Васильківському. Родовід васильківських, одній із старовинних прізвищ малоросійських старшин, сходить до самого Богдана Хмельницького. Ми маємо свідчення матері Михайла Михайловича - Анни Лаврентіївна (уродженої Васильківській) - про своїх предків, далеких і близьких. Дід брав участь у Вітчизняній війні 1812 р і після закордонного походу побував в Парижі, звідки вивіз дружину француженку. Дружив Лаврентій Степанович з Василем Назаровичем Каразіним, засновником Харківського університету і дідом художника М.М. Каразіна. (Цікаво переплітаються долі і сім'ї російської інтелігенції.) Батько - Михайло Аврамович Філіппов - був юристом, а свого часу видавав в Петербурзі журнал "Століття" (1882-1884), безумовно слов'янофільського толку (одна з надрукованих там статей називалася "Гоголь як націоналіст "), який підтримував політику уряду. Саме в цьому журналі було опубліковано працю О.А. Пржецлавского "Велика таємниця франкмасони" 95. Правда, в передмові редакція кілька відмежовується від ідей Пржецлавского. Можливо, що публікація носила "комерційний" характер. Згодом в "Столітті" співпрацював син видавця, підписувати Філіппов-другий. На цьому грунті, ймовірно, і відбулося знайомство сімей васильківських і Філіппових. І мати, і батько Михайла Михайловича співпрацювали в пресі того часу. Статті з юридичних питань М.А.

Філіппов поміщав в "Современнике" періоду розквіту журналу. Належать його перу сатирична повість "Поліцмейстер бубонцями" і роман "Скорботні" зазнали суворої цензурної виправлення за антикріпосницьку спрямованість. ( "Бубонцями" був скорочений на третину, але навіть і в такому вигляді його публікація вважалася великим досягненням!) Окремо стоїть його історичний роман "Патріарх Нікон" (1885).

Юридичні праці М.А. Філіппова зібрані в двотомнику "Судова реформа в Росії" (1872-1875). Абсолютно унікальний за багатством матеріалу його праця "Історія каральних установ в Європі, Америці та Росії" (початок 70-х років). Помер Михайло Аврамович в Ризі в 1886 р Йому не було і 58 років.

Його син - Михайло Михайлович - був енциклопедистом в повному сенсі цього слова, людиною ренесансного мислення. Вища освітавін отримав в Новоросійському університеті на фізико-математичному факультеті. Потім вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Навчався в Парижі у знаменитого французького хіміка П'єра-Ежена-Марселена Вертіло, а потім, в 1892 р, отримав ступінь доктора натуральної філософії в Гейдельберзькому університеті за дисертацію "Sur les invariants des equations differentes lineares".

Свою літературну діяльність він почав в журналі Н.П. Вагнера "Думка" статтею "Боротьба за існування і кооперація в органічному світі" (1881). Цікаве збіг: Семен Якович Надсон і Михайло Михайлович Філіппов починають публікуватися в журналах войовничого юдофоба96. В цілому М.М. Філіппов тільки російською мовою видав понад 140 робіт - спеціальних технічних і популярних статей і книг. Писав він і художні твори: відома його історична повість "Остап" з часів Хмельниччини (1888), а роман "Обложений Севастополь" (1889) викликав схвальний відгук Л.Н. Толстого. Цікаво, втім, що в листі до вдови Філіппова Толстой, вражений багатством історичних матеріалів, ясністю і повнотою уявлення автора про війну та її причини, відмовлявся рекомендувати роман до друку через його "войовничого і патріотческого духу", т. Е. По пацифістським соображеніям97. Крім того, Філіппов поміщав свої статті та в закордонних виданнях. За своїми поглядами він був марксистом, брав участь в "Російському Багатстві", де опублікував серед іншого "Посмертний працю Карла Маркса" з докладним розбором другого тому "Капіталу". Після розколу марксистів Філіппов критикував П. Струве та М. Бердяєва. Перелік його робіт вражає широтою тематики - від теорії повітроплавання, кольорової фотографії, рентгенівських променів, математики, природознавства, політичної економії, соціології, філософії і т. П. До філологічних досліджень. У видаваному Філіпповим журналі "Науковий огляд" співпрацювали і В.І. Ленін, і К.Е. Ціолковський, який опублікував в 1903 р "Дослідження світових просторів реактивними приладами", і Д.І. Менделєєв зі своїми "Заповітні думки".

Життя Михайла Михайловича обірвалося трагічно: 12 июня 1903 року він був знайдений мертвим у своїй лабораторії в Петербурзі. Існувало кілька версій загибелі вченого. Стверджувалося, що Філіппов, використовуючи складні технічні засоби, намагався підірвати палац у Царському Селі. На користь цієї версії говорить той факт, що всі документи вченого були опечатані поліцією і згодом загинули під час пожежі Литовського замку. В одному з листів, опублікованому незадовго до смерті в московській газеті "Русские ведомости", Філіппов писав про свою мрію зупинити війни винаходом надпотужного зброї: "Днями мною зроблено відкриття, практична розробка якого фактично скасує війну.

Йдеться про винахід мною способу електричної передачі на відстань хвилі вибуху, причому, судячи з застосованого методу, передача ця можлива і на відстань в тисячі кілометрів, так що, зробивши вибух в Петербурзі, можна буде передати його дію в Константинополь. Спосіб дивовижно простий і дешевий. Але при такому веденні війни на відстанях, мною зазначених, війна фактично стає божевіллям і повинна бути скасована.

Подробиці я опублікую восени в мемуарах Академії наук. Досліди сповільнюються надзвичайною небезпекою застосовуваних речовин, частиною вельми вибухових (треххлорістий азот), частиною вкрай отруйних "98. 11 червня він приступив до випробувань, так як на наступний день повинен був їхати в Париж для консультації з Бертело, але загинув під час досвіду.

Цікавився Філіппов та єврейської проблемою, яка займала досить значне місце в його творчості. До цієї тематики його звернула хвиля погромів на півдні Росії в 1881-1882 рр. Плодом його роздумів і з'явилася книга "Російсько-єврейське питання", що вийшла в Одесі в 1882 р У ній різко засуджувався антисемітизм. Ця книга була зустрінута в багнети офіційною Росією і, навпаки, про неї тепло відгукнулися в єврейській друку.

Співпраця з Павленківському серією ЖЗЛ дозволило Філіппову ясно висловитися з єврейського питання. У книзі про Лессінг, розповідаючи про його комедії "Євреї", де в надпозитивні вигляді виведений один Лессінга філософ Мендельсон, Михайло Михайлович писав, що головне в Лессинге це сміливий виклик юдофобської суспільству.

Філіппов нагадує, що знамениті сучасники Лессінга - філософ Вольтер і король Фрідріх - були затятими ворогами єврейства. Великий філософ взагалі не визнавав за євреями цивільних прав. З приводу комедії у Лессінга виникла полеміка з юдофобом Міхаелісом, який доводить неможливість існування типу ідеального єврея. Навпаки, для Лессінга життя Мендельсона була найкращим доказом власної правоти ". Безумовно, позиція Лессінга викликала у Філіппова асоціації з власним становищем в юдофобської суспільстві. Написана Лессингом за два роки до смерті драма" Натан Мудрий "спонукала Філіппова широко процитувати автора, який стверджував, що" в ті часи євреї і мусульмани були єдиними вченими ... "100 Філіппов скептично ставився до сіонізму, що зрозуміло - за своїми поглядами він примикав до марксистів. Подібно Вл. Соловйову, він вважав сіонізм утопією. Втім, Соловйов виходив з релігійних міркувань, а Філіппов з соціальних. На відому анкету з приводу сіонізму Філіппов відповів так: "Я не вірю в національне відродження євреїв шляхом сіонізму саме тому, що цей рух має національно-релігійний характер. Очікувати від єврейської інтелігенції за досить рідкісним винятком чого-небудь, крім чисто-платонічних розмов про сіонізм - значить, розділяти утопізм Дон-Кіхота, який мріяв про відновлення лицарства в оточувала його міщанському середовищі. Чи не націоналізм, а інтернаціоналізм, що не месіанські ідеї і не містика, а земні ідеали соціальних реформаторів - така спадщина, заповідане XIX століттям починається XX сторіччя. Тому всякий ідеал, побудований на релігійно-національному ґрунті, як би не були привабливі його зокрема, в загальному завжди залишиться реакційним "101. Д-р Григорій Гордон справедливо заперечував Філіппову, заперечуючи, що сіоністський рух носить релігійний характер. Втім, в кінці XX в. переміг якраз ідеал релігійно-національний.

У Росії XX століття почався звинуваченням євреїв в спробі ритуального вбивства. Йдеться про так званій "справі Блондеса", яка виникла в Вільно. Процес завдяки "польським" старанням прийняв скандальний характер. З боку звинувачення виступав відомий польський адвокат Врублевський, з боку захисту - "російський" П.Г. Миронов, "поляк" В.Д. Спасовіч і "єврей" О.О. Грузенберг. Процес загалом закінчився перемогою здорового глузду, але вся центральна і провінційна друк взяла активну участь в дискусії. Особливо шаленіли праві газети. Відповіддю стала стаття М.М. Філіппова.

Ця забута стаття М.М. Філіппова втратила актуальності і в наші дні. Пафос її спрямований проти антисемітів, у яких ідея про ритуальні вбивства була улюбленим аргументом. Ще в 1844 році була написана для службового користування міністерством внутрішніх справ книга під назвою "Розисканія про вбивстві євреями християнських немовлят і вживанні крові їх", автором якої вважали або знаменитого лексіографа Володимира Даля, або директора департаменту закордонних віросповідань В.В. Скріпіцин, або генерал-губернатора Волинської губернії І.В.

Каменського. Кожен з передбачуваних авторів не заперечує і не афішує своєї участі в цій справі. Ми пропонуємо четверту кандидатуру на авторство, а саме Василя Васильовича Григор'єва, згодом відомого тюрколога і члена ряду комісій з єврейського питання, де він займав зазвичай антисемітську позіцію102.

Цікаву точку зору на цей предмет висловив сенатор К.М. Лебедєв, якого важко запідозрити в необ'єктивності: «Я читав" Розисканіе про вбивстві євреями християнських немовлят і вживанні крові їх ", надруковане за наказом р [господине] м. [Іністра] в. [Нутренніх] справ в 1844 г. Не знаю, хто писав цей побіжний огляд (може бути, В.І. Даль або генерал-майор Каменський) і для чого надруковано це у багатьох відношеннях поверхневе розисканіе про такому важливому предметі, в якому поєднуються інтереси народні, релігійні та юридичні. Може бути, Лев Олександрович [Перовський], побори державну єдність, думає, прийнявши енергійно заходи, очистити від Євреїв наші західні губернії. Пам'ятні всі переслідування споруджені в Веліжі 1823 року і в Мстиславле по контрабандному справі 1844 р Брошура чудова зі свого предмета, але бідна змістом, позбавлена ​​неупередженого погляду, не має переваг вченого дослідження і навіть повного зібрання відомостей. Не шукайте тут ні точних джерел, ні вірних вказівок, ні оцінки подій. Це швидке виклад відомостей, майже всеізвестних, спрямоване до того, щоб довести, "що вбивство християн євреями для отримання крові існує; що обряд цей відомий і виповнюється сектою Хасидів або хасидів, і що понині є між жидами фанатики і кабалістичні знахарі, які з цією двоякою ціллю зазіхають на мученицьке вбивство християнського немовляти і вживають кров його з містично-релігійною і уявно-чарівною ціллю ". Польща і західні губернії наші, службовці з часу середньовіччя притулком закоренілого і неосвіченого жидівства, представляють і понині найбільше число прикладів подібного бузувірства, особливо губернія Вітебська, де секта Хасидів значно поширилася. Може бути, все це і правда; але я повірю тому не раніше, як отримаю переконання, якого мені не може дати це розвідку. Вельми легко, сидячи в кабінеті, міркувати про винність осіб, звільнених судом від відповідальності, як напр. по Веліжскій справі; не важко визнати цю вину і будучи в складі тимчасової комісії, але важко ухвалити вирок судовий, коли людське переконання непідкріплюється тими доказами, які викладено судді для заспокоєння його совісті і при яких вся кара не цілком доведеного злочину є в свою чергу злочин, що загрожує винному і невинному »103. Так ось, стаття Філіппова безпосередньо була пов'язана з ритуальним процесом 1899 р в м Сповнена (Богемія), який мав специфічний кримінальний характер.

Наводимо текст статті.

«" Ритуальні "вбивства і статева психопатія.

З приводу горезвісного австрійського процесу, знову порушив питання про можливість "ритуального вбивства", знаменитий психіатр Крафт-Ебінг104 висловився в тому сенсі, що істинним вбивцею був, по всій ймовірності, статевої психопат, що страждає так зв. садизмом. Ця форма психопатії виражається, як відомо, в нестримному прагненні терзати і мучити жертву пристрасті, що доходить іноді до того, що одержимий цією хворобою суб'єкт в буквальному сенсі смокче кров жертви. На мою думку, до цієї категорії психопатів повинен бути віднесений і таємничий Джек-різник, кілька років тому лякав уяву навіть петербурзьких дам.

Нещодавно мені довелося зовсім випадково дізнатися факт, можливо, проливає світло і на інше "ритуальне" вбивство, що сталося в нашій батьківщині. Я говорю про Люцинський процесі. Справа ось у чому. Мені довелося розговоритися з одного селянкою, уродженкою Посінской волості Люцинський повіту, Вітебської губернії. Я запитав її, чи не знає вона що-небудь про Люцинський справі. Відповідь була, який і слід було очікувати: "Як не знати? Євреї вбили дівчину, - тому їм треба було ейную кров для їх маци". Я, зрозуміло, не міг переконати її ніякими доводами - вона посилалася на те, що, мовляв, начальство вислало кудись цих євреїв, стало бути - за справу. Кілька днів по тому, зовсім з іншого приводу, та ж селянка розповіла мені таку історію. У них в повіті один час, за її словами, жодна дівчина або жінка ні за що не наважувалася йти одна в ліс: все боялися одного божевільного пана. Пан цей був спочатку дуже добрий, потім одружився, і раптом щось трапилося з його дружиною, і вона померла. Носилися страшні чутки, ніби "пан бариню загриз". З тих пір цей пан став грозою всього околодку. Одного разу, так оповідала, по крайней мере, моя співрозмовниця, якась молода жіночка ризикнула піти одна в ліс, звідки не візьмись божевільний, кинувся на неї, повалив і начисто відгриз їй одну грудь. "Баба від цього незабаром померла; так нам всім шкода було, молода зовсім, недавно заміж вийшла". Після того не раз хлопці навмисне переодягалися дівчатами і відправлялися в ліс: божевільний "кинеться на них, а вони на нього і кілька разів били його до напівсмерті, а він відлежиться, а потім знову паскудить".

І що найдивніше, цей небезпечний божевільний, про який знав весь куток, спокійнісінько розгулював на волі протягом декількох років і, за запевненням селянки, "багатьох баб порядком покусав".

Я анітрохи не здивувався б тому, якби і Люцинський вбивство виявилося справою рук того божевільного. Коли я висловив це припущення моєї співрозмовниці, вона спочатку вигукнула: "Ах немає, то - інше, там євреї! Тоді він, здається, ще розумний був". Але потім вона кілька замислилася і впевненість її похитнулася.

Звертаючи увагу на цей факт всіх, хто був присутній на розгляді процесу, я, зрозуміло, не виставляю його як едінственнний можливе пояснення.

Але мені здається, з подібними фактами наука повинна рахуватися. Особливо ж ймовірно, що такого роду статеві психопати були головними винуватцями цілого ряду середньовічних процесів про вживання християнської крові, принаймні в разі вбивства дівчат або навіть маленьких дівчаток. Це особливо можливо з огляду на те необхідного збочення статевих почуттів, яке повинно було бути наслідком, з одного боку, аскетизму, а з іншого - військового способу життя.

Взагалі, є підстави думати, що з'єднання хтивості з жорстокістю - факт дуже поширений і бажано, щоб вказівка, зроблене Крафт-Ебінга, звернуло на себе увагу як лікарів, так і юристів. Звичайно, можна спростувати безглузде звинувачення, спрямоване проти євреїв, і з чисто обрядової точки зору, вказавши, наприклад, на те, що кров становить в очах правовірного єврея щось оскверняти - навіть, наприклад, кров, що залишилася на хлібі від ясен. Якщо хасид вважає оскверненим мішок з мукою для маци після того, як цей мішок ненавмисно зачепить нєєврей (я знаю такий випадок), то який жахливий "треф" склала б для нього християнська кров, що потрапила на мацу з жив вбитої людини. Всі подібні міркування не переконують людей, які стверджують, що можлива нібито особлива єврейська секта, яка споживає кров для ритуальних цілей. У це вірив навіть така серйозна людина, як Костомаров. Вимагають неодмінно виявити: хто ж був вбивцею? А що іноді буває нелегко саме внаслідок упередженої думки, що вбили євреї, думки, заплутує процес. І ось чому важливо вказати на гіпотезу, що дозволяє пояснити багато таємничі вбивства. Сподіваюся, що ця гіпотеза проллє на багато процесів набагато більш світла, ніж всі "Іудейські зерцала", "Таємниці кагалу" і "Контрабандисти", разом узяті »105.

Стаття не загубилася на сторінках журналу і була помічена в першу чергу антисемітської пресою. Особливо шаленів А.П. Пятковский, з піною у рота доводить єврейське походження не тільки Філіппова, а й інших філосемітом. Відповідь М.М. Філіппова не змусив довго чекати. Його фейлетон був озаглавлений "Розшук єврея":

«У благословенному Петрограді або, якщо завгодно, на петербурзькому болоті ворушаться різного родурептилії, і всіх їх перелічити важко. До числа цих творів болотної грунту належить журнал "Спостерігач". Я не сумніваюся назвати цей журнал "єврейським", незважаючи на всі його комічні тиради проти євреїв, або саме тому, що читаю в ньому сотні подібних тирад.

Ставлю себе в становище постійних читачів цього журналу: на кожній сторінці або "жиди", або кухарки і швейцари! З куховарками хоробрий журнал веде боротьбу не менше запеклу, ніж з жидами; але пора, нарешті, і честь знати! Беру в руки січневу книжку журналу: весь фейлетон р Просвердова присвячений "євреям", "гоїв",

"Кагалу" і т. П. Дотепність всюди найвищого ґатунку: так, наприклад, Одеса названа Іудессой. Що ж це таке, нарешті? Вульгарне блазнювання або свого роду психічна хвороба, "жідоманія"? Я ніколи б не став згадувати ні про "Спостерігачі", ні про його дурниці, якби не зустрів в тій книжці названого журналу замітку про невеликій статті, надрукованій мною в № 50 "майбутність" з приводу так званих ритуальних вбивств. Питання це важливий, від нього іноді залежить доля багатьох людей і тут зовсім не до сміху. Читачам "майбутність" відомо, що я, виконуючи вказівки знаменитого Крафт-Ебінга, вважав за можливе вказати, що в деяких таємничих випадках вбивств, в яких виникає безглузде звинувачення проти євреїв, можуть бути винні страждають статевої психопатією. Зрозуміло, це далеко не всеісчерпающее пояснення: у багатьох випадках звинувачення в ритуальному вбивстві буває абсолютно голослівно щодо самого факту вбивства. Усі пам'ятають один знаменитий процес цього роду (кутаїський), коли було з'ясовано, що причиною смерті дівчини був просто нещасний випадок, так що зовсім ніякого вбивства не було. Вельми важливо звернути увагу також на існування одного мікроорганізму, службовця причиною плям кривавого кольору на прісному тісті. На цю обставину було вже зазначено, втім, не мною, а одеським приват-доцентом р Генкелем. Додам, що і перших християн звинувачували римляни, можливо, саме з вини цього мікроорганізму. Само собою зрозуміло, що в своїй короткій замітці я не мав і не міг мати на увазі всебічно розібрати і спростувати на кілька стовпчиків марновірство, тримається понад тисячу років. Метою моєю, цілком ясною для кожного неупередженого читача, було не переконувати невігласів, дурнів і суеверов, а звернути увагу людей освічених на одне з обставин, що можуть грати роль в подібного роду процесах. Якщо я при цьому послався на показання селянки, то адже саме такі свідчення і цікаві, так як і ритуальні процеси порушуються за показаннями подібних же простих людей. Ось чому я і звернувся безпосередньо до "гласу народу" в особі селянки, яка не має ще поняття про антисемітизм і інших "ізмах" і рассуждающей в простоті душі, - простоті справжньою, а не псевдонімного.

Як і слід було очікувати, стаття моя вкрай не сподобалася "Спостерігачеві", і журнал цей вдався до тих соглядатайскім прийомам, які взагалі практикуються їм в подібних випадках.

Перш за все "Спостерігач" дуже засмучений моїм докторських титулом. Слід зауважити, що ніколи, ні в однієї моєї статті і ні в моїй книзі я цим титулом не підписувати, хоча зрозуміло, я не бачу в докторського ступеня нічого, що могло б змусити мене почервоніти і що я повинен був би навмисне приховувати. Моя ступінь фігурує виключно в оголошеннях і в списках співробітників, точно так само як там прийнято писати "професор" N.N, " д-р медицини"Х.Х. і т. П. Але і цього" Спостерігач "чомусь мені не може пробачити. Він ставить мою ступінь в лапки і вказує на те, що я доктор" якогось закордонного університету ".

Так, р самозваний паспортист, я доктор філософії якогось університету: того самого, який пишається такими іменами, які імена Бунзена, Гегеля (в кращу пору його діяльності), Шлоссера, Гельмгольца, Герца, Куно Фішера, Віктора Мейєра. Цей "якийсь" Гейдельберзький університет ще недавно справляв свій 500-річний ювілей і тоді вітання з усіх кінців світу показали, скільки славних імен пов'язані з ім'ям моєї alma mater ...

Але р П'ятковського хочеться крім того знати всю мою родовід. Він поставив собі за мету довести, що всі пишуть, не кажу на користь єврейства, а на користь справедливості, яку слід надати євреям, неодмінно або самі - євреї чи мали предків - євреїв, а то й в другому, то хоч би в сьомому або сімдесятому поколінні. І ось, щоб скомпрометувати мене в очах тих читачів, для яких назвати кого-небудь "євреєм" означає вимовити остаточний, вирішальний вирок, для цього роду читачів р Пятковский заявляє, що "єврейська газета" говорить устами закордонного "доктора філософії", " не чужого єврейства ".

Прочитавши цю фразу, я в перший раз щиро пошкодував, що р Пятковский неправий і що я хоча на хвилину не можу стати євреєм. Дійсно, коли б я був "не чужий єврейства" в сенсі, на який натякає р Пятковский, я б відповів йому дуже просто: "так, я єврей, але що з цього випливає? Хіба істина і логіка не однакові для єврея і російського, для іудея і християнина? " Я не можу цього, однак, сказати р П'ятковського з тієї простої причини, що я, всупереч його твердженням, "чужий єврейства" в сенсі приналежності до іудейської релігії і до єврейської раси. Мало того: я друковано висловив сумнів щодо самого існування цієї "раси" в європейських країнах. Але так як р П'ятковського завгодно було почати слідча справа щодо мого походження, то на перший раз скажу йому, що в числі моїх предків були французи і запорізькі козаки і що ті і інші завжди зневажали ввічливих людей. Якщо ж р Пятковский продовжить свій розшук, то для полегшення його поліцейсько-генеалогічних досліджень я заздалегідь повідомлю йому по секрету, що ми з ним дуже близькі родичі, які належать до потомства, безсумнівно сталось від одних і тих же предків, про які йдеться на початку книги Буття.

Неважко довести, я по духу в набагато більшому ступені російський, ніж кожен, чиє ім'я звучить так, як літературне ім'я р П'ятковського. Втім, після того, як м Пятковский заявив, що покійний Володимир Соловйов був не росіянином людиною, а євреєм-талмудистів, я можу тільки порадіти тому, що і мене зарахували в той же сонм. Бути в одній когорті з Вл. Соловйовим, право, набагато більша честь, ніж бути в одній групі з м П'ятковського »106.

Гідна відповідь на низьку наклеп. Михайло Михайлович Філіппов у відвертій формі висловив думку: логіка однакова для всіх сущих. Він вважав за краще б бути євреєм в стані Вл. Соловйова, ніж російським в таборі П'ятковського. У статті є вказівка ​​на те, що Філіппов заперечував існування специфічної єврейської раси.

Стаття на цю тему була опублікована ним в № 44 "Північного кур'єра" під назвою "Чи існує єврейська раса?". Грунтуючись на сучасних йому етнографічних роботах (Вільяма Райплі і д-ра С.А. Вайсенберга), він приходить до висновку: "... сучасні євреї не раса, а народ, т. Е. Їх індивідуальність зберігається і видозмінюється громадськими причинами, нітрохи не засвідчуючи про чистоту походження і ще менш того доводячи незмінність єврейського типу ". Для Філіппова-марксиста така точка зору природна. Разом з тим редакція "майбутність", наводячи аргументи Філіппова, підкреслює наявність п'яти теорій, що існують у визначенні антропологічного типу евреев107.

Раптова і трагічна смерть видатного вченого викликала різні пересуди, частиною виходили від охоронного відділення. Як вважає син Філіппова, саме охранка інспірувала статтю в "Новому часу", де хтось, що сховався за ініціалами А.Т., намагався довести неспроможність ідеї винаходу покійного вченого. На захист Михайла Михайловича виступив сам Дмитро Іванович Менделєєв, який показав на сторінках "Санкт-Петербурзьких відомостей" повну некомпетентність "А.Т.": «Те, що я прочитав у статті" Нового часу ", містить насправді не" науковий розпуста ", а наукову нісенітницю, і як вона пов'язана з ім'ям покійного М.М. Філіппова, від якого я нічого подібного ніколи не чув і з яким завжди розмовляв з великим задоволенням ... для мене залишається абсолютно неясною зв'язок між нісенітницею статті р А. Т-а і смертю людини, який, на мою думку, залишив по собі добру пам'ять у всіх, хто його знав »108.

В історії Російської імперії, Радянського Союзу і сучасної Росії відома велика кількість видатних особистостей, які є євреями. Серед них є як ті, хто своїми досягненнями рухав вперед науку, культуру і суспільну думку, так і люди, які отримали суперечливі, і часто негативні, оцінки сучасників і істориків.

Вчені в сфері природничих наук

Володимир (Вальдемар) Аронович Хавкін (1860 - 1930). Русский бактеріолог, імунолог і епідеміолог. З 1888 року жив в еміграції через те, що як єврей не міг займатися науковими дослідженнями в Росії. Творець перших вакцин проти чуми і холери.

Жорес Іванович Алфьоров (р. 1930). Радянський і російський фізик. Віце - президент РАН. лауреат Нобелівської преміїз фізики 2000 роки за розробку напівпровідникових гетероструктур та створення швидких опто- і мікроелектронних компонентів.

Лев Давидович Ландау (1908 - 1968). Радянський фізик-теоретик, засновник наукової школи, академік АН СРСР. Лауреат Нобелівської премії з фізики 1962 року «за новаторські теорії конденсованих середовищ, особливо рідкого гелію».

Григорій Самуїлович Ландсберг (1890 - 1957). Радянський фізик, творець радянської школи атомного і молекулярного спектрального аналізу. Редактор популярного в СРСР тритомного «Елементарного підручника фізики».

Юлій Борисович Харитон (1904 - 1996). Радянський і російський фізик - атомник і физикохимик. Один з керівників проекту радянської атомної бомби. Лауреат Ленінської і трьох Сталінських премій.

Віталій Лазаревич Гінзбург (1916 - 2009). Радянський і російський фізик-теоретик, доктор фізико-математичних наук, професор. У 2003 році спільно з Абрикосовим і Леггет отримав Нобелівську премію з фізики за розвиток теорії надпровідності і надплинності.

Яків Борисович Зельдович (1914 - 1987). Радянський фізик і физикохимик. Академік АН СРСР, Тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії та чотирьох Сталінських премій. Є одним із засновників сучасної теорії горіння, детонації і ударних хвиль, автором ряду робіт з теорії елементарних частинок.

Ілля Михайлович Франк (1908 - 1990). Радянський фізик. У 1958 році спільно з Таммом і Черенкова став лауреатом Нобелівської премії з фізики «за відкриття і тлумачення ефекту Вавилова - Черенкова». Лауреат двох Сталінських премій та Державної премії СРСР.

Ілля Ілліч Мечников (1845 - 1916). Російський біолог, патолог і ембріолог. Лауреат Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини 1908 року «за праці з імунітету».

Михайло Леонтійович Міль (1909 - 1970). Радянський авіаконструктор, доктор технічних наук. Творець першого радянського серійного тримісного вертольота Мі-1. Керував створенням серій вертольотів Мі, В-12 та інших. Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії та Державної премії СРСР.

Яків Ісидорович Перельман (1882 - 1942). Російський і радянський популяризатор фізики, математики та астрономії. Один з основоположників жанру науково-популярної літератури.

Абрам Федорович (Аврахам Файвіш-Ізраїлевич) Іоффе (1880 - 1960). Російський і радянський фізик. Лауреат Сталінської і Ленінської премій, віце-президент АН СРСР. Творець наукової школи радянських фізиків.

Яків Ілліч Френкель (1894 - 1952). Радянський фізик - теоретик. Займався широким колом прикладних наукових розробок. Автор кількох десятків книг, в тому числі, першого в Росії і СРСР повного університетського курсу теоретичної фізики.

Письменники і літературознавці

Аркадій Натанович (1925 - 1991) і Борис Натанович (1933 - 2011) Стругацькі. Радянські і російські письменники, співавтори, сценаристи, класики сучасної наукової та соціальної фантастики.

Юрій Миколайович (Насонович) Тинянов (1894 - 1943). Російський радянський письменник, поет, драматург, сценарист, перекладач, літературознавець і критик, представник російського формалізму.

Борис Леонідович (Ісаакович) Пастернак (1890 - 1960). Російський поет, перекладач. У 1958 році став лауреатом Нобелівської премії з літератури за роман «Доктор Живаго». Після цього Пастернак був підданий цькування з боку радянського уряду. Його виключили зі Спілки письменників СРСР, змусили відмовитися від премії, погрожували вигнанням з країни.

Самуїл Якович Маршак (1887 - 1964). Російський поет, драматург, перекладач, літературний критик, сценарист. Основоположник радянської дитячої літератури. Лауреат Сталінських і Ленінської премій.

Осип (Йосип) Еміль Мандельштам (1891 - 1938). Російський поет, прозаїк, есеїст, перекладач і літературний критик. Автор знаменитої антисталінській епіграми «Кремлівський горець». У роки репресій був двічі заарештований. Засуджений до п'яти років виправно-трудових таборів за «контрреволюційну діяльність», помер у Владивостоцькому пересильному пункті Дальстроя.

Владислав Феліціановіч Ходасевич (1886 - 1939). Російський поет Срібного століття. Прозаїк, перекладач, критик, мемуарист, історик літератури, пушкініст.

Михайло (Мойсей) Юхимович Кольцов (Фрідлянд, 1898 - 1940). Радянський публіцист, журналіст і письменник. Під час Громадянської війни був направлений до Іспанії як кореспондент «Правди» і одночасно негласний політичний представник керівництва Радянського Союзу при республіканському уряді. Після повернення був заарештований за звинуваченням в «антирадянській і троцькістської діяльності». Розстріляний за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.

Наум Мойсейович Коржавин (Мандель, р. 1925). Російський поет, перекладач, драматург і публіцист. Виступав на захист Даніеля і Синявського. Через конфлікт з радянською владою був змушений емігрувати.

Александ Аркадійович Галич (Гінзбург, 1919 - 1977). Радянський поет, сценарист, драматург, прозаїк, автор і виконавець власних пісень. Через конфлікт з радянським керівництвом Галича виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів. Потім він був змушений покинути країну. Загинув в Парижі в результаті нещасного випадку від удару електричним струмом. Також існують версії про вбивство Галича агентами КДБ або ЦРУ.

Лев Абрамович Кассиль (1905 - 1970). Російський радянський письменник, сценарист. Автор безлічі дитячих повістей і романів, в тому числі, «Кондуїт і Швамбрания», «Черемиш, брат героя», «Вулиця молодшого сина».

Саша Чорний (Олександр Михайлович Глікберг, 1880 - 1932). Російський поет Срібного століття, прозаїк, який здобув широку популярність як автор популярних лірико-сатиричних віршованих фейлетонів.

Юнна Петрівна (Пінхусовна) Моріц (р. 1937). Російська поетеса. Автор збірок віршів «Лоза», «Суворої ниткою», «При світлі життя», «Третє око», «Вибране», «Синій вогонь», «В лігві життя» та інших. Вірші Моріц переведені на європейські мови, а також китайський і японський.

Юрій Михайлович Лотман (1922 - 1993). Російський літературознавець, культуролог і семіотик. Автор фундаментальних структурально-семіотичних досліджень в сфері літератури і мистецтва. Творець телевізійного циклу «Бесіди про російську культуру».

Ілля Арнольдович Ільф (Ієхієл-Лейб Арьевіч Файнзильберг, 1897 - 1937). Радянський письменник - сатирик, журналіст і сценарист. У співавторстві з Євгеном Петровим створив романи «Золоте теля» і «Дванадцять стільців», а також повість «Одноповерхова Америка».

Веніамін Олександрович (Абелевіч) Каверін (Зільбер, 1902 - 1989). Російський радянський письменник і сценарист, член літературної групи «Серапіонові брати». Найбільш відоме його твір - пригодницький роман «Два капітани».

Бруно Ясенський (Віктор Якович Зисман, 1901 - 1938). Радянський і польський письменник, поет, драматург. Автор романів «Я палю Париж», «Людина змінює шкіру», «Змова байдужих». У період сталінських репресій був арештований і розстріляний за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. За іншою версією - помер під час етапу на Колиму.

Марк Алданов (Марк Олександрович Ландау, 1889 - 1957). Російський прозаїк і публіцист. Після Жовтневої революції жив в еміграції у Франції. Автор історичних романів, в тому числі, тетралогії «Мислитель» про Французьку революцію і наполеонівської епохи. У 2007 році літературно-публіцистичне видання російського зарубіжжя «Новий журнал» заснувало премію імені Марка Алданова, що присуджується за кращу повість року, написану російськомовним письменником, що живуть за межами Російської Федерації

Ілля Григорович Еренбург (1891 - 1967). Радянський письменник і публіцист, військовий кореспондент газет «Известия» і «Червона зірка». Член Єврейського Антифашистського комітету. Займався збором матеріалів про Голокост на території СРСР і Польщі, які пізніше увійшли до «Чорну книгу». Один з авторів радянського пропагандистського гасла «Убий німця!».

Едуард Георгійович Багрицький (Едуард Годелевіч Дзюбан, 1895 - 1934). Російський поет, перекладач і драматург. Його поема «Смерть піонерки», написана в 1932 році, входила в обов'язкову шкільну програмупо російській літературі в СРСР.

Еммануїл Генріхович (Генеховіч) Казакевич (1913 - 1962). Російська та єврейський радянський прозаїк, поет, перекладач. Автор військових повістей «Зірка», «Двоє в степу», «Серце друга» і роману «Весна на Одері».

Ісаак Еммануїлович (Маньевіч) Бабель (Бобель, 1894 - 1940). Російський радянський письменник, журналіст, драматург. Учасник Громадянської війни. Автор циклу оповідань «Конармия». Був заарештований за звинуваченням в «антирадянській змовницької терористичної діяльності» і розстріляний за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР.

Василь Семенович (Йосип Соломонович) Гроссман (1905 - 1964). Радянський письменник і журналіст, військовий кореспондент. Автор роману - епопеї «Життя і доля» про події Великої Вітчизняної війни. Спільно з Іллею Еренбургом займався складанням «Чорної книги» - збірки свідчень і документів про Голокост.

Михайло Аркадійович Свєтлов (Шейнкман, 1903 - 1964). Російський радянський поет і драматург. Автор віршів до широко відомих пісень «Гренада» і «Пісня про Каховці». У роки Великої Вітчизняної війни був кореспондентом газети «Красная звезда», потім працював у фронтовій пресі. Лауреат Ленінської премії.

Давид Самойлов (Давид Самуїлович Кауфман, 1920 - 1990). Російський радянський поет, перекладач. Автор поетичних збірок «Ближні країни», «Другий перевал», «Дні», «Хвиля і камінь», «Весть», «Затока», «Голоси за пагорбами».

Йосип Олександрович Бродський (1940 - 1996). Російський та американський поет, есеїст, драматург, перекладач. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1987 року «за всеосяжне творчість, просочене ясністю думки і пристрасністю поезії».

Юлій Маркович Даніель (1925 - 1988). Російський поет, прозаїк, перекладач. Учасник Великої Вітчизняної війни. Дисидент, фігурант проходив в 1965 - 1966 роках «процесу Синявського - Даніеля» за звинуваченням у поширенні «завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».

Дмитро Львович Биков (Зільбертруд, р. 1967). Російський поет і прозаїк, публіцист, журналіст, критик, викладач літератури, радіо- і телеведучий.

Анатолій Наумович Рибаков (Аронов, 1911 - 1998). Російський письменник, автор романів і повістей «Кортик», «Бронзовий птах», «Водії», «Важкий пісок», «Діти Арбата». Лауреат Сталінської премії.

психологи

Лев Семенович (Сімховіч) Виготський (Вигодський, 1896 - 1934). Радянський психолог, основоположник культурно-історичної теорії. Автор літературознавчих публікацій, робіт по педології і когнітивному розвитку дитини. Його дослідження мали великий вплив на розвиток семіотики, лінгвістики і психолінгвістики, структурного літературознавства, сприяли розвитку прикладних галузей психології і експериментальної педагогіки.

шахісти

Таль Михайло Нехемійович (1936 - 1992). Радянський і латвійський шахіст, гросмейстер, восьмий чемпіон світу з шахів. Заслужений майстер спорту СРСР, шестиразовий чемпіон СРСР, чемпіон Латвійської РСР.

Гаррі Кімович Каспаров (Вайнштейн, р. 1963). Радянський і російський шахіст, тринадцятий чемпіон світу з шахів. Учасник російської політичної опозиції. Входив до Координаційної ради російської опозиції. Глава Міжнародної Ради «Фонду захисту прав людини».

Михайло Мойсейович Ботвинник (1911 - 1995). Радянський шахіст, шостий чемпіон світу. Шестиразовий чемпіон СРСР, абсолютний чемпіон СРСР, чемпіон Москви. Доктор технічних наук, професор. Спеціаліст в області електротехніки та програмування.

історики

Ісаак Мойсейович Фільштинський (1918 - 2013). Російський і радянський історик, сходознавець-арабіст, учасник правозахисного руху в Радянському Союзі. Автор досліджень з історії Арабського халіфату. Укладач, автор вступної статті та приміток до вийшов в 1986 році чотиритомного видання «Вибрані казки, оповідання та повісті з" Тисячі і однієї ночі "».

Арон Якович Гуревич (1924 - 2006). Радянський і російський історик - медієвіст, культуролог, літературознавець. Доктор історичних наук, професор. Лауреат Державної премії РФ. Автор великої кількості наукових робітз історії європейського Середньовіччя.

Соломон Якович Лур'є (Лурья, 1891 - 1964). Радянський історик - еллініст, антикознавці. Автор ряду досліджень з історії Стародавньої Греції.

Михайло Абрамович Барг (1915 - 1991). Радянський історик, фахівець в області історії Великобританії. Доктор історичних наук, професор. Член Королівського історичного товариства Великобританії.

Альберт Захарович Манфред (1906 - 1976). Радянський історик, фахівець з історії Франції та російсько-французьким відносинам. Автор досліджень з історії Великої Французької революції і фундаментальної біографії Наполеона Бонапарта.

Євген Вікторович (Григорій Вігдоровіч) Тарле (1874 - 1955). Російський і радянський історик, академік АН СРСР. Автор ряду значущих досліджень по історії Європи Нового часу та історії міжнародних відносин.

Натан Якович Ейдельман (1930 - 1989). Радянський історик, письменник, літературознавець. Автор понад 20 книг про історію Росії XVIII-XIX століть, в тому числі, робіт присвячених декабристам.

художники

Ісаак Ілліч Левітан (1860 - 1900). Російський художник - пейзажист. Автор таких широко відомих картин як «Золота осінь», «Весна - велика вода», «Над вічним спокоєм», «Осінній день. Сокільники ».

Марк Захарович (Мойсей Хацкілевіч) Шагал (1887 - 1985). Російський, білоруський і французький художник і сценограф Один з найвідоміших представників художнього авангарду XX століття.

Валентин Олександрович Сєров (1865 - 1911). Російський художник, графік, майстер портрета. Автор широко відомих картин «Дівчинка з персиками», «Дівчина, освітлена сонцем», «Зарослий ставок» та інших.

скульптори

Марк Матвійович (Мордух Матисовіч) Антокольський (1843 - 1902). Русский скульптор - реаліст. Серед його найбільш видатних робіт: «Єрмак» (бронза) і «Нестор-літописець» (мармур). Також є автором пам'ятника Петру I в Таганрозі, Архангельська копія якого зображена на 500-карбованцевих купюрах Центробанку РФ. Багато роботи Антокольського виставлені в Третьяковській галереї і Російському музеї.

Ілля (Еліаш) Якович Гінзбург (Гінзбург, 1859 - 1939). Русский скульптор, учень Антокольського. Автор пам'ятників Пушкіну, Гоголю і Айвазовському. Брав участь в здійсненні радянського плану монументальної пропаганди, створивши в Ленінграді пам'ятники Плеханову і Менделєєву.

Ернст Йосипович Невідомий (р. 1925). Російський та американський скульптор. Творець надгробного пам'ятника Хрущову на Новодівичому кладовищі, монумента «Прометей» в Артеку і меморіалу «Маска скорботи» в Магадані, присвяченого жертвам політичних репресій в СРСР.

Музиканти і композитори

Давид Федорович (Фішелевич) Ойстрах (1908 - 1974). Радянський скрипаль, альтист, диригент і педагог. Народний артист СРСР. Лауреат Ленінської і Сталінської премій.

Ісаак Йосипович (Ісаак Бер Йосип Бецалев) Дунаєвський (1900 - 1955). Радянський композитор і диригент, музичний педагог. Народний артист РРФСР, лауреат двох Сталінських премій. Автор музики до кількох десятків кінофільмів і понад сто радянських пісень.

Веніамін Юхимович Баснер (1925 - 1996). Радянський і російський композитор. Народний артист РРФСР. Автор опер та оперет, а також військових пісень і музики до кінофільмів. Широко відомі створені ним пісні «На безіменній висоті», «С чего начинается Родина» та інші.

Антон Григорович Рубінштейн (1829 - 1894). Російський композитор, піаніст, диригент, музичний педагог. Основоположник професійної музичної освіти в Росії.

Юрій Абрамович Башмет (р. 1953). Радянський і російський альтист, диригент, педагог, громадський діяч. Народний артист СРСР. Лауреат Державної премії СРСР і чотирьох Державних премій РФ.

Еміль (Самуїл) Григорович Гілельс (1916 - 1985). Радянський піаніст і педагог. Народний артист СРСР, лауреат Сталінської і Ленінської премій, почесний член Лондонської королівської академії музики, Музичної академії імені Ференца Ліста і Національної академії «Санта Чечілія».

Матвій Ісаакович Блантер (1903 - 1990). Радянський композитор. Серед його найбільш відомих творів - музика до пісень «Катюша», «В лісі прифронтовому», «Вороги спалили рідну хату», «Летять перелітні птахи», А також« Футбольний марш ». Лауреат Сталінської премії, народний артист СРСР.

Державні, партійні і громадські діячі

Максим Максимович Литвинов (Меєр-Геноха Валла, 1876 - 1951). Російський революціонер, радянський дипломат і державний діяч. Учасник Генуезької конференції 1922 року. Займаючи посаду наркома закордонних справ, на запрошення Франкліна Рузвельта вів переговори про встановлення дипломатичних відносин з США. Сприяв прийому СРСР в Лігу Націй, в якій представляв Радянський Союз.

Антон Мануїлович Девіер (1682 - 1745). Виходець із португальських євреїв. Сподвижник Петра I, його генерал-ад'ютант, чоловік сестри А.Д. Меншикова. Перший генерал-поліцмейстер Санкт-Петербурга, генерал-аншеф.

Карл (Кароль) Бернгардович Радек (Собельсон, 1885 - 1939). Діяч європейського соціал-демократичного і комуністичного рухів, радянський партійний публіцист. У роки сталінських репресій був арештований і в грудні 1937 року на Другому Московському процесі у справі «Паралельного антирадянського троцькістського центру» засуджений до 10 років в'язниці. Забитий на смерть кримінальниками в Верхньоуральськ політізоляторе за завданням наркома внутрішніх справ Берія і його заступника Кобулова.

Борис Юхимович Нємцов (1959 - 2015). Російський політичний і державний діяч. Перший губернатор Нижегородської області. Обіймав різні посади в уряді в роки другого президентського терміну Бориса Єльцина. Депутат Державної Думи III скликання. Співголова «Республіканської партії Росії - Партії народної свободи», один з творців і лідерів ОДР «Солідарність», член Координаційної ради російської опозиції. Убитий пізнім ввечері 27 лютого 2015 року на Великому Москворецькому мосту у Василівського спуску чотирма пострілами з пістолета в спину.

Юлій Осипович Мартов (Цедербаум, 1873 - 1923). Російський революціонер. У 1895 році спільно з Леніним заснував в Санкт-Петербурзі Союз боротьби за визволення робітничого класу. Був одним з лідерів меншовиків. Виступав проти укладення Брестського миру. У 1920 році емігрував до Німеччини, де помер від туберкульозу.

Петро Павлович Шафіров (1669 - 1739). Виходець із хрещених польських євреїв. Барон, російський державний діяч, дипломат. Обіймав посаду віце-канцлера. Його ім'ям названо Шафіровскій проспект в Санкт - Петербурзі.

Григорій Овсійович Зінов'єв (Радомисльський, 1883 - 1936). Російський революціонер, радянський політичний і державний діяч. Учасник антисталінській «нової опозиції» на XIV з'їзді ВКП (б). Здійснив переклад на російську мову книги Адольфа Гітлера «Моя боротьба», яка була видана в 1933 році обмеженим тиражем для вивчення партійними працівниками. У роки сталінських репресій заарештований. Засуджений і розстріляний у справі Антирадянського об'єднаного троцькістсько-зінов'євського центру.

Лев Борисович Каменєв (Розенфельд, 1883 - 1936). Російський революціонер, більшовик, соратник Леніна. Голова Моссовета, член ЦК ВКП (б), учасник антисталінській опозиції. Засуджений і розстріляний у справі «Троцькістсько-зиновьевского центру».

Леонід Якимович (Іоакімовіч) Каннегіссер (1896 - 1918). Російський поет, член Партії народних соціалістів. 30 серпня 1918 року за завданням Бориса Савінкова застрелив голови Петроградської ЧК Урицького. Був заарештований і розстріляний.

Фанні Каплан (Фейга Хаімовна Ройтблат, 1890 - 1918). Учасниця революційного російського руху. 30 серпня 1918 року під час мітингу робітників на московському заводі Міхельсона намагалася вбити Леніна. Була заарештована на місці і через кілька днів розстріляли без суду за усною вказівкою Свердлова.

Яків Михайлович (Єшуа-Соломон Мовшевіч, за іншими даними - Янкель Міраімовіч) Свердлов (1885 - 1919). Російський революціонер, більшовик. Голова ВЦВК, один з організаторів розгону Установчих зборів, розкозачення і Червоного терору.

Моісей Соломонович Урицький (1873 - 1918). Російський революціонер. Член ЦК РКП (б) і Комітету революційної оборони Петрограда. Голова Петрочко. Убитий Леонідом Каннегіссером. Похований на Марсовому полі.

Евно Фішелевич Азеф (1869 - 1918). Глава бойової організації Партії соціалістів-революціонерів. Організатор ряду терористичних актів, в числі яких - вбивство генерал - губернатора Москви великого князя Сергія Олександровича в лютому 1905 року. Одночасно, як секретний співробітник Департаменту поліції, розкрив і здав владі безліч революціонерів. У початку 1909 року був викритий керівництвом партії есерів і засуджений до смерті. Однак зумів втекти. Перебрався до Берліна, де помер від ниркової недостатності.

Омелян Михайлович Ярославський (Міней Ізраїлевич Губельман, 1878 - 1943). Російський революціонер, радянський партійний діяч. Ідеолог і керівник антирелігійної політики в СРСР. Голова створеного в 1925 році «Союзу войовничих безбожників».

Генріх Григорович Ягода (Геноха Гершович Ієгуда, 1891 - 1938). Радянський державний і партійний діяч, перший керівник НКВД СРСР. Один з організаторів сталінських репресій, творець ГУЛАГу. Був знятий з усіх посад, виключений з ВКП (б) і заарештований у справі антирадянського «право-троцькістського блоку». Розстріляний за вироком Третього Московського процесу.

Олена Георгіївна Боннер (Лусік Алиханова, 1923 - 2011). Радянський і російський громадський діяч, правозахисник, дисидент, публіцист. Займала посаду голови Фонду Андрія Сахарова. Брала активну участь в товариствах «Меморіал» і «Апрель». Автор мемуарів «Постскриптум. Книга про горьковской засланні »і« Дочки-матері ».

Петро (Пінхус) Лазаревич Войков (Вайнер, 1888 - 1927). Російський революціонер, учасник розстрілу імператора Миколи II і його сім'ї. Дипломат, повпред СРСР у Польщі. Убитий в Варшаві білоемігрантом Борисом Коверда. Його ім'я носить станція «Войковська» Замоскворецької лінії Московського Метрополітену.

Лазар Мойсейович Каганович (1893 - 1991). Російський революціонер, радянський державний і партійний діяч, близький сподвижник Сталіна. У 1935 році безпосередньо керував роботою по складанню генерального плану реконструкції Москви.

Землячка Розалія Самійлівна (Залкинд, 1876 - 1947). Російська революціонерка. Учасниця грудневого повстання 1905 року в Москві і Лютневої революції. Перша в радянській Росії жінка, нагороджена орденом (Бойового Червоного Прапора). Входила до числа організаторів червоного терору в Криму в 1920 -1921 роках.

Михайло (Мойше) Рафаїлович Гоц (1866 - 1906). Російський революціонер, народоволець, один з організаторів Партії есерів, член закордонного ЦК, творець статуту «Бойовий організації есерів».

Григорій Якович Сокільників (Гірш Янкелевич Діамант, 1888 - 1939). Радянський державний діяч, більшовик. Обіймав посаду наркома фінансів. Керівник фінансової реформи, яка сприяла зміцненню рубля, в ході якої в обіг був введений золотий червонець. Учасник антисталінській опозиції. У роки репресій був арештований в січні 1937 року по вироком Другого Московського процесу засуджений на 10 років ув'язнення. За вказівкою керівництва НКВД убитий у в'язниці кримінальниками.

Яків Григорович (Янкев Гершевіч) Блюмкін (1900 - 1929). Російський революціонер, член партії есерів. 6 липня 1918 року брав участь у вбивстві німецького посла в Москві графа Вільгельма фон Мірбаха, що послужив сигналом до лівоесерівського повстання. У Громадянській війні воював на боці червоних. Потім займав різні пости в ОГПУ. У 1929 року зустрівся в Стамбулі з висланим з СРСР Львом Троцьким і встановив з ним таємні контакти. За це після повернення в Москву був заарештований, засуджений і розстріляний за зраду «справі пролетарської революції і радянської влади».

Лев (Лейб) Давидович Троцький (Бронштейн, 1879 - 1940). Російський революціонер, ідеолог троцькізму. Один з організаторів Жовтневої революції і творців Червоної Армії. Обіймав різні посади в радянському керівництві. Після поразки у внутрішньопартійній боротьбі був висланий з СРСР. В еміграції створив IV Інтернаціонал. Був убитий в Мехіко агентом НКВД Рамоном Меркадером.

Григорій Андрійович (Херш Іцхак) Гершуні (1870 - 1908). Російський революціонер і терорист. Один із засновників Бойовий організації партії есерів.

Дмитро Григорович (Мордко Гершкович) Богров (1887 - 1911). Російський терорист - анархіст, секретний інформатор Охоронного відділення. 1 вересня 1911 року особисто здійснив замах на прем'єр - міністра П.А. Столипіна в Київському міському театрі. Був схоплений на місці. За вироком військово-окружного суду засуджений до смертної кари і повішений в Лисогірському форте.

воєначальники

Якір Йона Еммануїлович (1896 - 1937). Радянський воєначальник, учасник Громадянської війни, кавалер трьох орденів Червоного Прапора. Командарм 1-го рангу, член Військової Ради при наркома оборони СРСР. Командувач військами Українського (пізніше Київського) військового округу. Був заарештований і розстріляний у справі Тухачевського.

Яків Борисович (Цудіковіч) Гамарник (1894 - 1937). Радянський воєначальник. Учасник Громадянської війни. Армійський комісар 1-го рангу. Застрелився напередодні можливого арешту у справі Тухачевського.

Лев Захарович Мехліс (1889 - 1953). Радянський партійний і державний діяч, генерал - полковник. У роки Великої Вітчизняної війни був начальником Головного політуправління і заступником наркома оборони, представника ставки Верховного головнокомандувача на Кримському фронті, членом військових рад ряду армій і фронтів. Обіймав посаду міністра Госконтроля. Був одним з учасників репресій в партійному, державному та військовому керівництві.

Діячі театру, кіно і естради

Майя Михайлівна Плісецька (1925 - 2015). Радянська артистка балету, народна артистка СРСР. Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії. Прима-балерина Великого театру СРСР в 1948 - 1990 роках.

Савелій Вікторович Крамаров (1934 - 1995). Радянський і американський актор театру і кіно. Заслужений артист РРФСР. Виконавець комедійних ролей в популярних радянських фільмах «Джентльмени удачі», «Іван Васильович змінює професію», «Велика перерва» та інших.

Іда Львівна Рубінштейн (1883 - 1960). Російська танцівниця і драматична актриса. Учасниця перших Російських сезонів в Парижі. У 1904 році під псевдонімом Львівська зіграла головну роль у виставі «Антігона» Юрія Озаровской. Знімалася у фільмі «Корабель» за трагедією Габріеле д "Аннунціо.

Соломон (Шлойме) Михайлович Міхоелс (Вовсі, 1890 - 1948). Радянський театральний актор і режисер, педагог, громадський і політичний діяч. Народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії. Перший голова Єврейського антифашистського комітету. Вбито співробітниками МГБ за особистою вказівкою Сталіна. Його смерть була замаскована під нещасний випадок - загибель в автокатастрофі.

Ян Майорович (Маеровіч, Меерович) Арлазоров (Шульруфер, 1947 - 2009). Російський театральний актор і естрадний артист, гуморист. Заслужений артист Росії, лауреат Всеросійського конкурсу артистів естради.

Володимир Абрамович Етуш (р. 1922). Радянський і російський актор театру і кіно, педагог. Народний артист СРСР. Ветеран Великої Вітчизняної війни.

Олександр Олександрович Калягін (р. 1942). Радянський і російський актор і режисер театру і кіно. Народний артист РРФСР. Лауреат двох Державних премій СРСР. Засновник і художній керівник московського театру «Et Cetera». Голова Спілки театральних діячів РФ, член Громадської палати Росії.

Зіновій Юхимович Гердт (Залман Афроімовіч Храпіновіч, 1916 - 1996). Радянський і російський актор театру і кіно. Народний артист СРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни.

Григорій Наумович Чухрай (1921 - 2001). Радянський кінорежисер, сценарист, педагог. Народний артист СРСР. Творець фільмів «Сорок перший», «Балада про солдата», «Чисте небо».

Сергій Михайлович Ейзенштейн (1898 - 1948). Радянський режисер театру і кіно, художник, сценарист, теоретик мистецтва, педагог. Заслужений діяч мистецтв РРФСР, лауреат двох Сталінських премій.

Роман Лазаревич Кармен (Корнман, 1906 - 1978). Радянський кінооператор, кінодокументаліст, фронтовий оператор, педагог, професор. Народний артист СРСР. Режисер документального серіалу «Невідома війна» (The Unknown War).

Михайло Ілліч Ромм (1901 - 1971). Радянський кінорежисер, сценарист, педагог, театральний режисер. Автор документального фільму «Звичайний фашизм». Лауреат п'яти Сталінських премій, народний артист СРСР.

Еммануїл Гедеонович Віторган (р. 1939). Радянський і російський актор театру і кіно. Заслужений артист РРФСР, Народний артист Росії. Знявся більше ніж у ста фільмах.

Аркадій Ісаакович Райкін (1911 - 1987). Радянський актор театру, естради та кіно, театральний режисер і гуморист. Народний артист СРСР, лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці.

Фаїна Григорівна Раневська (Фанні Гіршевна Фельдман 1896 - 1984). Радянська актриса театру і кіно. Лауреат Сталінської премії, народна артистка СРСР.

Михайло Михайлович (Маньевіч) Жванецький (р. 1934). Російський письменник-сатирик і виконавець власних літературних творів. Народний артист України. Народний артист Російської Федерації. Творець і художній керівник Московського театру мініатюр.

Семен Львович Фарада (Фердман, 1933 - 2009). Радянський і російський актор театру і кіно. Заслужений артист РРФСР, Народний артист Російської Федерації.

Леонід Осипович Утьосов (Лазар Йосипович Вайсбейн, 1895 - 1982). Радянський естрадний співак, читець, кіноактор, керівник джазового оркестру «Теа-джаз» (пізніше Державний джаз-оркестр РРФСР). Народний артист СРСР.

Андрій Олександрович Миронов (Менакер, 1941 - 1987). Радянський актор театру і кіно, театральний режисер-постановник, сценарист, артист естради. Народний артист РРФСР.

Геннадій Вікторович Хазанов (р. 1945). Радянський і російський гуморист і пародист, актор театру і кіно, телеведучий, громадський діяч, керівник московського Театру естради. Народний артист РРФСР.

Роман Андрійович (Аншелевіч) Карцев (Кац, р. 1939). Радянський і російський артист естради, театру і кіно. Заслужений артист РРФСР, народний артист Російської Федерації. Актор Московського театру мініатюр під керівництвом Михайла Жванецького.

Ще 2 коментарі Прокоментувати

Зробити добірку на дану тематику. Вийшло раніше, ніж було задумано, так що ось.

Нам часто кажуть, що антисемітизм - це "доля невдах, які самі нічого добитися не можуть в житті, а тільки заздрять євреям". З'явилося навіть таке поняття, як "зоологічний антисемітизм" - мовляв, хто не любить євреїв навіть людиною-то вважатися не може. А як йдуть справи насправді? Щоб роз'яснити це, ось трохи цитат - адже насправді багато хто з видатних, відомих, освічених людей- вчених, письменників, філософів, політиків та ін. - були переконаними антисемітами. Потрібно також сказати, що багато з цих людей були абсолютно різними за своїми поглядами, але однакові за своїм ставленням до євреїв.
Кажу відразу, тут піде мова тільки про антисемітизм, можливо, пізніше зроблю подібну добірку про расизм і націоналізм.

У Східній Європі єврей подібний раку, повільно в'їдаються в саме тіло іншої нації. Експлуатація інших людей - це його мета. Егоїзм і відсутність особистої мужності - його головна характеристика; самопожертву і патріотизм, разом узяті, зовсім далекі йому. До наших днів єврей вкрадається всюди, вимагаючи рівноправності; але насправді не рівноправності він хоче, бо зберігає всюди свої статути: він вимагає тих же гарантій, якими користуються всі, і понад те, вимагає виняткових для себе законів. Він хоче користуватися перевагами націй, не будучи такою і не беручи участі у виконанні національного боргу. На це ні в якому разі і ніколи не може піти жоден народ. Нації представляють собою військові установи, мечем засновані і мечем охоронювані: вони являють собою селян і солдатів. Євреї нічим не сприяли їх встановлення. Тут саме і криється велике непорозуміння, яке лежить в основі всіх єврейських домагань. Іноземець, якого терплять, може бути корисним країні, але за тієї умови, щоб він не заволодів країною. Несправедливо вимагати собі однакових прав з членами сім'ї, будинок якої не вами збудований, подібно до птахів, влаштовуються в чужім гнізді, подібно до тих равликам, які забираються в раковину іншої породи. Антисемітизм аж ніяк не є "ознакою некультурності", а, навпаки, обдарованість і культурних люди всіх часів і всіх народів, які стикаються з єврейством, були переконаними антисемітами.
Ернст Ренан (1823 - 1892), французький історик і філософ, з книги "Антихрист"

Я вважаю за краще бачити в моїй країні магометан і навіть язичників, ніж євреїв. Останні є шахраями і шахраями.
Петро I (1672 - 1725), Русский Імператор

Євреї існують в різних частинах Росії. Від цих ненависників Христа ми не можемо чекати нічого хорошого.
Єлизавета Петрівна (1709 - 1761), Російська Імператриця

Лібералізм щодо євреїв - це кабала для Російського народу.
І.С. Аксаков (1823 - 1886), Русский публіцист і громадський діяч

вони[Євреї] все заполонили, все підточили, однак за них дух віку цього. Вони в корені революційно-соціального руху і царевбивства, вони володіють періодичною пресою, у них в руках грошовий ринок, до них потрапляє в грошове рабство маса народна, вони керують і началами нинішньої науки, яка прагне стати поза Християнства. І за всім тим - трохи піднімається питання про них, піднімається хор голосів в ім'я нібито цивілізації і терпимості, тобто байдужості до віри.
К.П. Побєдоносцев (1827 - 1907), російський державний діяч, обер-прокурор Святійшого Синоду

Ну, що, якщо б це не євреїв було в Росії три мільйони, а Російських; а євреїв було б 80 мільйонів - ну, у що звернулися б у них Російські і як би вони їх цькували? Дали б вони їм зрівнятися з собою в правах? Чи не звернули б прямо в рабів? Гірше того: чи не здерли б шкіру зовсім? Чи не побили б до тла, до остаточного винищення, як робили вони з чужими народностями в старовину, в древню свою історію? В околицях наших запитаєте корінне населення, що рухає євреїв і що рухало їх стільки століть. Отримайте одноголосний відповідь: безжалісність; рухала їх стільки століть одна лише до нас безжалісність і одна лише спрага насититися нашим потом і кров'ю.

Вкажіть на яке-небудь інше плем'я з Російських інородців, яке б, по жахливому своїм впливом, могло б рівнятися в цьому сенсі з євреєм. Чи не знайдете такого; в цьому сенсі євреї зберігають всю свою оригінальність перед іншими Російськими інородцями, а причина того, звичайно, цей "статус ін стату" (держава в державі) його, дух якого дихає саме цієї жорстокістю до всього, що не їсти єврей, цим неповагою до всякого народу і племені, і до всякого людській істоті, хто не є єврей.

Щоб існувати сорок століть на землі, тобто на повний історичний період людства, та ще в такому щільному і непорушному єднанні; щоб втрачати стільки раз свою територію, свою політичну незалежність, закони, майже навіть віру, втрачати і щоразу знову з'єднуватися, знову відроджуватися в колишньої ідеї, хоч і в іншому вигляді, знову створювати собі і закони, і майже віру - ні, такий живучий народ, такий надзвичайно сильний і енергійний народ, такий нечуваний в мiре народ не міг існувати без "держави в державі", яке він зберігав завжди і всюди під час найстрашніших тисячолітніх розсіяння і гонінь своїх ...

Не заглиблюючись в суть і глибину предмета, можна зобразити хоча б деякі ознаки цього "держави в державі", принаймні хоч зовнішньо. Ознаки ці: відчуженість і отчудімость на ступеня релігійного догмату, неслиянность, віра в те, що існує в мiре лише одна народна особистість - єврей, а інші хоч є, але все одно треба вважати, що як би їх не існувало. "Вийди з народів і склади свою особина, і знай, що з тих пір ти один у Бога, інших знищ, або в рабів зверни, або експлуатують. Вір у перемогу над усім мiром, вір що все підкориться тобі ...

А поки живи, гребуй, єдиного і експлуатують, і чекай ... "Ось суть ідеї цього" держави в державі ", а потім, звичайно, суть внутрішні, а може бути, і таємничі закони, що захищають цю ідею ... Приписувати це "держава в державі" одним лише гонінням і почуттю самозбереження - недостатньо ...

Найсильніші цивілізації в мiре не досягали і до половини сорока століть і втрачали політичну силу і племінної вигляд. Тут не одне самозбереження варто головною причиною, а якась ідея, рушійна і тягне щось таке мiров і глибоке, про що може бути людство ще не в силах вимовити свого останнього слова ...

Жиди погублять Росію! ..
Ф.М. Достоєвський (1821 - 1881), Російський письменник, з книги "Щоденник письменника"

Я заперечую проти допущення євреїв, бо вони великі грошові позикодавці в усьому мiре. Їм байдуже, чи підтримують вони погані або хороші справи. Згодом цього нації мiра стогнуть від непосильно важкої системи податків і національних боргів. Вони є завжди найбільшими ворогами свободи.
Девоншир Спенсер Комптон Кевендіш, лорд Хартінгтон (1833 - 1908), державний діяч Великобританії, держсекретар, з промови 12 липня 1856 року в Палаті Лордів

У всіх країнах, де євреї оселилися у великій кількості, вони знизили їх моральний рівень, комерційну чесність, ізолюють себе і не піддаються асиміляції. Вони висміювали і намагалися підірвати Християнську релігію. Вони заснували державу в державі і в разі опозиції до них, прагнуть смертельно задушити країну в фінансовому відношенні. Якщо ми, шляхом Конституції, що не виключимо їх з Сполучених Штатів, то менш ніж через двісті років вони кинуться у великій кількості, візьмуть верх, проковтнуть країну і змінять форму нашого правління. Якщо ви не виключіть їх, то менше ніж через двісті років наші нащадки будуть працювати на їхніх полях, щоб забезпечувати їх їжею, в той час як євреї будуть потирати собі руки в міняльних конторах. Я вас попереджаю, панове, що якщо ви не виключіть євреїв назавжди, ваші діти будуть проклинати вас в ваших трунах.
Бенджамін Франклін (1706 - 1790), американський фізик і політичний діяч, з виступу при обговоренні Конституції США в 1787 році

Емансипація євреїв на умовах, які вони самі пропонують, в ході історії призведе до кризи, коли Християнам потрібно буде емансипуються.
Фрідріх Геббель (1831 - 1863), німецький поет

цей народ[Євреї] - чума. Він зумів придбати такий вплив, що нам - переможцям диктує свої закони.
Люций Сенека (4 до Р.Х. - 65 після Р.Х.), римський філософ

Євреїв не повинно бути дозволено мати те, що вони придбали шляхом лихварства від інших. Було б кращі, якби вони працювали, щоб чесно заробляти на життя, бо від байдикування вони стають більш корисливі.
Св. Фома Аквінський (1225 - 1274), католицький філософ

Весь мiр страждає від лихварства євреїв, їх монополії і надувательств. Вони кинули багато нещасних людей в стан бідності, особливо селян, робітників і бідняків.
Папа Римський Климент VIII (1592 - 1605)

Євреї представляють собою плем'я, що розносять настільки сильну заразу, морально настільки прокажене і небезпечне, що заслуговують, щоб їх знищували ще до народження. Євреї - народ завжди низинний, раболіпний, безчесний, відокремлений, замкнутий, уникає стосунків з іншими народами, яких він переслідує звірячим презирством, викликаючи на себе цим самим абсолютно заслужене презирство з їх боку.
Джордано Бруно (1548 - 1600), італійський філософ

Зверніть увагу: Климент VIII і Джордано Бруно жили в один і той же час. При цьому останній був спалений католицькою Церквою на вогнищі як єретик, а перший був главою Церкви. Такі різні люди - і обидва сходяться на думці про євреїв!

Це плем'я не має батьківщини і всюди, куди воно ні приходить, намагається зруйнувати почуття патріотизму, растлевая людські уми. Євреї прагнуть створити всемiрную республіку, тоді вони будуть володарями мiра. Ми понад усе на світі боїмося євреїв і не пускаємо їх до себе. Ми бачимо, як вони заволоділи Америкою і Європою. Можна сказати, що в їх руках скупчилися всі багатства мiра. Війна в значній мірі залежить від євреїв, завдяки скупченню капіталів в їх руках. Вони грають мiров ринками, як м'ячиками. Ми це побачили під час війни. Росія була сильна і міцна духом, поки її НЕ розхитали євреї; Євреї руйнують Росію, вони розхитали її устої патріотизму. Вони зруйнували і Францію та інші європейські держави.
Мобучум Окума Сигенобу (1838 - 1922), прем'єр-міністр Японії

Чужий і залишався чужим народ[Євреї] прагне до завоювання вихідних позицій.
Олександр III (1845 - 1894), Русский Імператор

Сіоністи не є прямою загрозою Туреччини, але євреї - це повсюдна чума, від якої ми хотіли б звільнитися.
Вільгельм II (1859 - 1941), імператор Німеччини

У всіх країнах, де вони були, євреї завжди приносили місцевому населенню багато шкоди, і я не хочу мати в моєму державі таких поганих людей. Жидам їздить до Росії з торгів Не гоже, для того, що від них багато лиха робляться, що відварені зілля привозили в Росію і християн від християнства відводили.
Іоанн VI Грозний (1530 - 1584), Русский Цар

Євреї належать до темної і відразливою силі. Хто знає, як численна ця кліка, як вони тримаються разом і яку міць вони можуть проявляти завдяки своїй спаяності.
Марк Цицерон (106 - 43 до Р.Х.), римський оратор

Хай буде проклятий цей диявольський і віроломний єврейський народ, який живе тільки обманами. Сьогодні вони прославляють мене тільки для того, щоб відбудувати їх синагогу, яка була зруйнована християнами. Цього, зрозуміло не буду робити, бо Господь забороняє мені.
Гунтрам (525 - 593), король франків

вони[Євреї] мають віру, що благословляє їх на обкрадання чужинців.
Йоганн Вольфганг Гете (1749 - 1832), німецький письменник

Я не вірю, що єврей може бути хорошим членом Палати Представників, бо він прямий послідовник Талмуда, тенденції якого аморальні, антисоціальні та антинаціональна. Євреї прямо і побічно викликають агітації і революції. Вони сприяли руйнуванню і злиднях подібних їм творінь аморальними і лукавими хитрощами. Причина ненависті до них лежить в характері іудаїзму, який об'єднує своїх прихильників на аморальних засадах.
Чарльз Ньюдігейт (1816 - 1887), політичний діяч Великобританії, член Палати Представників, з промови 22 березня 1858 року

Розповідь "Жид". Вельми неполіткорретний. =)
І.С. Тургенєв (1818 - 1883), Російський письменник

Ще один дуже неполіткоректний розповідь "Єврей в колючках".
Брати Грімм, Якоб (1785 - 1863) і Вільгельм (1786 - 1859), німецькі письменники

Ну, і ще одна книга - "Вісім проповідей проти євреїв".
Св. Іоанн Златоуст (347 - 407)

Якщо жид наважиться розбестити Християнську Віру, підлягає відсікання голови.
Св. Йосиф Волоцький (1440 - 1515), один з видатних діячів Православної Церкви, викривач єресі жидівство; з книги «Просвітитель»

Євреї є нічим іншим, як зневажуваним і варварським народом, який протягом тривалого часу поєднував огидне користолюбство з жахливим забобоном і згасає ненавистю до народів, які їх терплять і на яких вони збагачуються.
Маленька єврейська нація сміє показувати непримиренну ненависть власності інших народів; вони плазують, коли їх осягає невдача і заносяться при процвітанні справ.
Вольтер (1694 - 1778), французький письменник і філософ

Пристрасні бажання кричущих сердець євреїв сподіваються на той день, коли вони зможуть звертатися з нами, як вони діяли за часів Есфірі в Персії. І як євреям близька книга Есфір, яка виправдовує їх кровожерливість, мстивість і апетити розбійницьких надій! Ніколи сонце не світило народу, більш кровожерливого і мстивому, який плекає ідею знищення і задушення іновірців.
Ніхто з інших людей під сонцем не є таким жадібним, як вони, які є і будуть жадібними, на що вказує їх прокляте Богом лихварство. Вони втішають себе тим, що, коли прийде Месія, то він збере і розділить золото і срібло за все мiра між ними.
Повинні бути знищені їх молитовники та книги Талмуда, які вчать їх безбожництва, брехні, блюзнірства. Молодим євреям і єврейкам слід дати мотики, сокири, лопати, прядки, веретена, щоб вони заробляли свій хліб в поті чола.
Князі і законодавці сидять і хропів своїми відкритими ротами і дають можливість євреям брати, красти, грабувати, що їм завгодно з їх відкритих гаманців і скринь. Так це так! Вони дозволяють єврейському лихварства все у них висмоктувати і знімати з себе шкуру. Вони перетворюють себе в жебраків за свої ж власні гроші. Євреї забирають наші гроші і майно, робляться господарями нашої власної країни.
Євреї - наше нещастя.
Мартін Лютер (1483 - 1546), засновник лютеранства, з "Творів Лютера"

Дуже прикро, що жодна держава, старіша, ніж це, не змириться їх[Євреїв] , Як чуму суспільства і найбільших ворогів його, присутністю яких ощасливлена ​​Америка.
Джордж Вашингтон (1732 - 1799), перший президент США

Всі ми, кращі люди Росії (себе я до них зараховую в самому хвості), давно вже біжимо під батогом єврейського гамору, єврейської істеричності, єврейської підвищеної чутливості, єврейської пристрасті панувати, єврейської багатовікової спайки, яка робить цей "обраний народ" настільки ж дивним і сильним, як зграя оводів, здатна вбити в болоті кінь. Жахливо те, що всі ми усвідомлюємо це, але в сто разів жахливіше те, що ми про це тільки шепочу в найінтимнішій компанії на вушко, а вголос сказати ніколи не наважуємося. Можна вилаяти Царя і навіть Бога, а спробуйте-но єврея ?!
А.І. Купрін (1870 - 1938), Російський письменник, з листа до Ф. Д. Батюшкова від 8 березня 1909 р

Ізраїль - це режим, заснований на зло. Ізраїль і США повинні бути стерті з лиця землі.
Махмуд Ахмадінежад, президент Ірану

В Ірані також щорічно проводиться конференція "The World without zionism", а в 2006 році проводився конкурс карикатур на "холокост", де серед учасників були і люди з Росії.

Деякі меншини, нащадки розп'яли Ісуса, нащадки вигнали звідси Болівара і також розп'яли його ... заволоділи всім золотом на планеті, всім сріблом, корисними копалинами, водою, хорошими землями, нафтою і зосередили багатства в руках кількох людей.
Уго Чавес, президент Венесуели

Чортові євреї! Євреї винні у всіх війнах в мiре.
Мел Гібсон, американський актор і режисер

Уже багато, але ж це тільки, так би мовити, вершина айсберга.